Сьогодні ми вже точно знаємо і розуміємо, що мова – це така ж зброя у протистоянні з ворогом як і та, що на фронті. Тому важливо до питання розвитку української мови підходити зважено та ґрунтовно, не повторюючи помилок минулих років щодо її впровадження, функціонування в суспільстві.
       Протягом 18-19 століть українська мова зазнала колосальних ударів та утисків, які насамкінець повинні були привести до остаточного її знищення в культурі, освіті, політиці, економіці, перетворивши на діалект російської.
       Перші спроби підняти українську мову із забуття та пригнічення були зроблені 100 років тому зусиллями Центральної Ради, яка отримала владу завдяки національним настроям у суспільстві. 5 квітня 1917 року в Києві відбувся з’їзд професорів та вчителів. На засіданнях зроблено доповіді про заснування українських середніх шкіл, підручники, українізацію сучасних середніх шкіл, методи українізації народних шкіл різних типів та ін.
      Але процес українізації був призупинений у зв’язку з втратою влади  та незалежності українським народом. Однак друга спроба зукраїнізувати суспільство на державному рівні відбулася вже у 20-і роки 20-го століття.
       Декретом ВУЦВК та Ради Комісарів України «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 01 серпня 1923 року передбачалось провести українізацію радянського апарату, бо «в зв’язку зі слабким розвитком української культури в цілому, внаслідок відсутності необхідних посібників, відсутності підготовлених педкадрів – життя привело до того, що на Україні домінуючою стала російська мова». Таку прихильність нової радянської влади до українського питання можна пояснити бажанням завоювати довіру серед українського населення, а  також тим, що у цей період в державних органах радянської влади ще перебували кадри, які дійсно вірили у побудову багатонаціональної демократичної держави.
     Проте результати українізації виявилися невтішні. Як зазначалося у виписі з протоколу засідання Великої Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 30 квітня 1925 року недостатні здобутки українізації пояснювалися тим, що робота у цьому напрямку «протікала, по-перше, за тяжких умов непережитої спадщини переваження російської буржуазної … культури над українською, що й досі є переважно тільки селянською, по-друге за умов недостатку грошових коштів і культурних сил для навчання української мови співробітників радянських установ, і по-третє – за умов недостатнього поновлення радянського апарату за рахунок нових українських елементів».
       30 квітня 1925 року було ухвалено постанову Ради Народних  Комісарів УСРР  «Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату». Нею, зокрема,  передбачалось:

1. Перехід державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на українське діловодство не пізніш як 01 січня 1926 року.
2. Проведення українізації в громадських організаціях окремим порядком з встановленням окремих строків.
3. Усі зносини державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на території УСРР проводяться українською мовою.
4. Збільшення тиражу видань відповідних підручників, розповсюдження української літератури.
5. Видання загального академічного словника української мови, термінологічних словників з окремих галузей наук.
6. Організація при державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств курсів української мови.
7. Періодичне перевіряння українізації радянського апарату, особливо прийом на службу робітників, Народним Комісаріатом Робітничо-Селянської Інспекції УСРР і його місцевими органами.
8. Індивідуальне перевіряння співробітників стосовно українізації покладалось на атестаційну комісію та  керівників установ з правом звільняти співробітників за недостатнє знання української мови.
9. Заборонялось приймання на службу осіб, що не володіють українською мовою.
10. Заснування Центральної Всеукраїнської Комісії для керівництва українізацією, на місцях  – губерніальних й округових комісій для керівництва проведенням українізації.

     Постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 16 липня 1925 року створювались «урядницькі комісії в справі українізації» при всіх установах, що підпадали під дію постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 30 квітня 1925 року. На них покладалося проведення обліку особового складу співробітників щодо знання української мови, ознайомлення співробітників установ з декретами й постановами органів влади щодо проведення українізації, роз’яснення значення цієї справи та наслідків у разі невчасного вивчення української мови.        
        Було розроблено окрему «Інструкцію про українізацію радянських установ на селі». Передбачалось при сільбудах та хатах-читальнях організовувати «Гуртки Українознавства». Крім вивчення української мови та українознавства, учасників планувалось залучати до драмгуртків, хорів, прослуховування лекцій про українську літературу, географію, історію. Адміністративне керування справою українізації сільських установ покладалося на райвиконкоми, методичне керування – на райінспектора Наросвіти і Зав.райкультвідділом.
    Для організації курсів з вивчення української мови в державних та громадських установах і організаціях було розроблено Положення. У документі зазначалося, що «завдання курсів – навчити володіти українською мовою (володіння усною і письменною мовою: правильність вимови, навики письма, запас слів, уміння викладати думку українською мовою…) та ознайомити з елементами українознавства».  Курси утворювались 2 рівнів: п’ятимісячні  «для осіб, що зовсім не володіють українською мовою» та тримісячні «для осіб, що біль-менш володіють українською мовою». Після закінчення курсів викладачі подавали оцінку знання кожного курсанта та загальний звіт завідуючому курсами, за доповіддю якого Комісією українізації встановлювалася категорія співробітника щодо знання української мови. Таких категорій встановлювалося три: І – цілком володіють українською літературною мовою, ІІ – засвоїли курс мови для щоденного вживання в установі, ІІІ – не зовсім засвоїли курс мови в достатній мірі (для щоденного вживання).
        Навчання на курсах мало проходити за розробленою Програмою, затвердженою Наркомосом. Програма складалася з двох частин: «З української мови» та «З українського письменства». Серед програмних творів для ознайомлення курсантам пропонувалися твори Гулака-Артемовського, Шевченка, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Грінченка, Винниченка, Вороного, Олеся, Вишні та ін.
      У «Методичній записці до програми української мови для курсів українознавства по державних установах УСРР на 1925 р.» визначалися форми праці: бесіди-розмови на найближчі та цікавіші для слухачів теми, читання літературно-художніх зразків, читання літературного твору самим викладачем, як зразок правильного читання, перекази читаного, оповідання слухачів на вільні теми, складання планів та конспектів усно і на письмі, складання зразків ділових паперів, декламація художніх творів, інсценування художніх творів, екскурсії в місця важливого значення для української культури, відвідування театру та ін.
       Які ж результати такої значної підготовчої роботи? На жаль, знову невтішні. Причиною цього був формальний підхід з боку держави. Це стосується і визначених строків проведення українізації, які були занадто короткими для такого масштабного процесу, і недостатньої матеріальної бази для реалізації форм проведення українізації. Суспільство так і не отримало в достатній мірі українські книги (до того ж українська книжка коштувала дорожче, ніж російська), підручники, словники, навіть бланки для ведення діловодства, здебільшого, були на російській мові. Не говорячи вже про відсутність достатньої кількості освічених кадрів для курсів з української мови, викладання на курсах часто було поверховим. Працівники установ та підприємств часто ігнорували відвідування цих курсів або навіть саботували. Як результат, керівники установ та підприємств порушували урядові декрети та постанови, приймали на службу осіб без знання української мови, не звільняли працівників, які не знали української мови. За поодинокими виключеннями, таких керівників не наказували, а це в подальшому і не спонукало керівництво виконувати приписи щодо українізації. Внаслідок такого становища речей повторні перевірки показували низький рівень знання української мови працівниками. Красномовно про стан українізації говорять цифри. Так на 01 січня 1930 року по районах Роменської округи відповідно до 3-х категорійної шкали в держустановах –  І категорія 21, 88 %, ІІ категорія 44, 75 %, ІІІ категорія 26, 63, в кооперативних організаціях –  І категорія 21, 74 %, ІІ категорія 38, 46 %, ІІІ категорія 21,4, на госпрозрахункових підприємствах – І категорія 27,88 %, ІІ категорія 39,4 %, ІІІ категорія 14,42,  в різних товариствах –  І категорія 25 %, ІІ категорія 58,3 %, ІІІ категорія 3,3.
    А починаючи з 1930 року процес українізації взагалі зійшов нанівець. Наступав період «великого перелому» в радянській державі. Це стосувалося не лише змін в господарстві, але і змін у ставленні до національного питання. Загоралася зоря «Великого терору», починалися арешти та виносилися вироки за приналежність до українства, знання його історії та культури.
    Отже, нині  питання вивчення, розвитку та вживання української мови повинно стати великою мотивацією для громадян України та держави Україна для збереження своєї ідентичності та незалежності. Для цього потрібно як усвідомлення кожним українським громадянином необхідності вивчати, використовувати українську мову, вдосконалювати рівень її знання, так і зважена політика держави у проведенні заходів впровадження та розвитку української мови, політика з урахуванням реалій та з баченням перспективи.