До 145-річчя від дня народження Олександра Олеся
Вікторія КОСТЕНКО – головний cпеціаліст відділу інформації
та використання документів Державного
архіву Сумської області
Дивлюсь на пройдену дорогу,
І гнів, і жаль мене пече…
Але у нашу перемогу
Усе ж я вірю гаряче…
Як завтра день угледять люде,
Як зійде сонце золоте,
Так Україна жити буде,
Так наша мрія процвіте.
5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині народився український письменник, поет, драматург, майбутній майстер інтимно-особистісної та громадянської лірики Олександр Іванович Кандиба, відомий під псевдонімом Олександр Олесь.
Родина Кандиб досить рано втратила батька. Іван Федорович загинув, працюючи на рибних промислах в Астрахані. Одинадцятирічний Олександр разом з двома молодшими сестрами залишились на руках у матері Олександри Василівни. Незважаючи на всю важкість свого становища, мудра та чуйна Олександра Василівна, зробила все, що було в її силах, що б дати освіту своїм дітям. Саме матір привила любов до читання, в одинадцять років маленький Олександр знав Шеченківський «Кобар» напам’ять.
Багато часу діти проводили у дідуся Василя Грищенка у Верхосульці. Ці миті дитинства, проведені у мальовничому краї, назавжди залишаться у серці поета та неодноразово будуть відображені у його поезії.
У Білопіллі Олександр ходив до двокласного, так званого Волковського училища. Згодом за порадою материного брата Олексія вступив до Дергачівської хліборобської школи під Харковом, а мати з сестрами оселилися у Сумах, винайнявши квартиру на Петропавлівській вулиці. Олександр часто бував там наїздами то з Харкова, то з Києва. Закінчивши школу, О.Олесь вступив до Київського Політехнічного Інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за право слухання лекцій, кинув інститут і став практикантом у маєтку Харитоненка. На Миколаївському цукрозаводі був одним із організаторів театру та виступав у різних п’єсах.
До Харківського ветеринарного інституту Олександр Олесь вступає 1902 року, але через брак коштів не міг заплатити за подальше навчання та був відрахований через один семестр. У серпні 1903 він повторно подає прохання на ім’я директора інституту, щоб його зарахували студентом першого курсу і після складання іспиту з латини знову стає студентом Харківського ветеринарного інституту, де продовжував навчання до 1908 року.
1903 рік став знаковим у житті та творчості Олександра Олеся. На відкритті пам’ятника Івана Котляревському у Полтаві він познайомився з багатьма відомими українськими письменниками та культурними діячами: Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком та ін. Ця знакова подія стала поштовхом для Олеся і він почав писати свої вірші українською. Вже у 1907 році у Петербурзі виходить його перша книга віршів під назвою «З журбою радість обнялась». Друкуватись він почав під псевдонімом Олександр Олесь, саме так його називала дружина Віра Сватковська, з якою він одружився у 1906 році. У 1907 році у них народився син, який увійде в історію як поет, політичний діяч, археолог і буде відомий під псевдонімом Олег Ольжич.
Олександр Олесь мріяв про Київ, хотів оселитися там, знайти достойну роботу і віддатися улюбленій справі – літературі. Але Київ приніс йому багато розчарувань. На жаль, зайняти посаду у видавництві та редакції письменникові не вдалося. У Києві він змушений був працювати ветеринарним лікарем на скотарні: мала зарплата, тяжка праця та головне – жахливі картини, які доводилося щодня бачити письменнику.
До 1917 року Олександр Олесь видав 6 книг. Поетичні враження від зустрічі з Гуцульщиною знайшли відображення у поемі «На зелених горах». Подорож Європою надихнула письменника на низку віршів: «Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить».
Розпад Російської імперії вселив надію в Олександра Олеся на довгоочікувану свободу українського народу.
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
З початком війни більшовицької Росії проти України у 1918 році і падінням декількох українських урядів у поета розвіялися будь-які сподівання і радісні очікування, а його думки наповнюються жалем через жахливе кровопролиття українського народу. Прихильники національно-визвольного руху та невдоволені встановленням радянської влади вимушені були стати політичними емігрантами. Серед них був і Олександр Олесь. У 1919 році він виїхав до Угорщини як аташе з питань культури, призначений урядом Української Народної Республіки. Після поразки УНР О.Олесь відмовився повертатися на батьківщину та перебрався до Відня. Він продовжує писати про Україну, але досить стримано, щоб не зашкодити родині, яка залишилася вдома. У 1923 році дружині й сину дивом вдалося вирватися до Берліну та зустрітися з О.Олесем. Згодом родина перебралася до Праги. У Празі Олександр Олесь продовжує займатися літературою: писав вірші для дітей, видавав книжки, редагував заснований ним журнал політики, літератури та мистецтва «На переломі». Намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині. В еміграції поет написав сатиричну збірку «Перезва», де розкритикував та зобразив у карикатурному вигляді багатьох шанованих українських державних діячів. Навіть у вигнанні Олександр Олесь пильно стежив за літературними процесами у радянській Україні. На твори, які Павло Тичина писав на замовлення партії, Олесь відреагував віршем «І ти продався їм, Тичино…».
Олександр Олесь жив мрією повернутися в Україну, однак жахливі події на батьківщині (Голодомор 1932-1933 років, арешти та розстріли української інтелігенції) стримували зробити вирішальний крок. Ніби картаючи себе за те, що не міг розділити ці страждання зі своїм народом, Олександр Олесь переносить свої болісні переживання у свої твори. Саме тоді він написав всім відомий вірш «Європа мовчала…».
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.
Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.
А трагедія, яка спіткала родину його приятеля Антона Крушельницького стала поштовхом для написання усього за пару днів драми «Земля обітована»: «…Там, у твоїй «Обітованій землі», син доносить на рідного батька, що сховав на чорний день своєї родини, для його ж, донощика, два кіла зерна чи борошна, і посилає його за цей «злочин» на Сибір, на Соловки, на шибеницю…».
Останні роки поета були наповнені тривожними думками за сина Олега, який став активним членом руху опору та боровся за незалежність Карпатської України, а згодом виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, маючи на меті відновлення української державності.
Олександр Олесь пішов із життя 22 липня 1944 року у Празі через тяжку хворобу, цього ж року у червні у німецькому концтаборі Заксенгаузен жорстоко був закатований його єдиний син Олег Ольжич.
У радянські часи твори Олександра Олеся були недоступні для пересічного читача. Будь-які намагання поширити інформацію про видатного письменника жорстокого придушувалися владою. Визнання Олександра Олеся відбулося лише у 80-х роках минулого століття. Рішенням виконавчого комітету Сумської обласної ради від 01.11.1988 на малій батьківщині були проведені заходи з вшанування талановитого земляка. У м. Білопілля в будинку, де народився Олександр Олесь, та у м. Суми по вулиці Петропавлівській, 83, де періодично жив поет, були встановлені меморіальні дошки.
На виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», розпорядженням міського голови м. Суми від 19.02.2016 № 43-Р вулиця Радянська була перейменована на вулицю Олександра Олеся.
У січні 2017 році Олександр Олесь повернувся на батьківщину. У Києві на Лук’янівському кладовищі були пе-репоховані останки українського письменника та його дружини Віри Кандиби.