Державний архів Сумської області

Офіційний вебсайт органу виконавчої влади України

Людям із порушенням зору

EnglishRussianUkrainian

Контакти
Карта, спосіб добирання, графік роботи, телефони, e-mail, вебсайт

Громадянам

Документи on-line

Інформаційна діяльність

Про нас

Архівні установи

Державний архів Сумської області

Офіційний веб-портал органу виконавчої влади України

„... Щастя плужить в полі трудному моїм”

(до 95-річчя від дня народження Миколи Данька (1926-1993 рр.)

Ольга Клюєва
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

     Є у кожного народу яскраві представники, особистості, через призму життя та творчості яких постає історична доля цього народу, постає і його майбуття. Вустами таких людей, здається, говорить сама історія.
     Земля Сумщини дала цілу плеяду синів та доньок – мучеників та пророків, які стали уособленням історії українського народу. Серед них – Микола Михайлович Данько. Уродженець села Славгород Краснопільського району, він в дитинстві та юності пройшов звичайну для кожної радянської людини життєву школу: семирічка в рідному селі, військові будні під час Великої Вітчизняної війни (дійшов до Угорщини та Австрії), трудова діяльність на Львівщині у післявоєнний час, навчання у Львівському університеті. Здавалось, пролягав спокійний, рівний шлях. Але не судилося Миколі Михайловичу пливти за течією, насолоджуючись маленькими життєвими радощами. Доля готувала йому тернистий шлях. Його проводирем в житті стало перо поета, перо громадянина.
     М. Данько писав: „Кожен письменник – син свого часу, певної епохи… з огляду на сказане, мабуть, важливіше зазначити, що непересічний талант усупереч усьому незрідка виходив переможцем”. Сучасники назвуть М. Данька «письменником непересічної долі»: ”Не було б перебільшенням сказати: трагічної, бо й справді життя його поспіль мовби на лезі ножа, з вогню та в полум’я…Тернистим був шлях у того, хто в добу тоталітарної пітьми прагнув будь-що сказати правду! Талант Данька не боявся говорити про непересічні, але перекручені в радянські часи, істини, не боявся говорити про місію справжнього поета-громадянина

Зафіксувати
в римі серця порух,
то значить –
власний біль зробить солодким,
пучечок нервів
втілений у порох,
що вогником спахне
в пітьмі коротким
й може комусь
осяє стежку вгору.

     Розірвати ланцюги нещирості молодий поет зважився у своїй першій збірці віршів «Зоряне вікно» у 1965 році. З кого ж брав приклад, де черпав натхнення, хоробрість? „Добрі ангели мого дитинства (Шевченко, Надсон, Огарьов, Плещеєв) не полишали мене вже ніколи…навертали до віри в кінечну перемогу колискового немовляти – Гуманізму” , – дає відповідь М. Данько у автобіографічній повісті „На невидимому хресті”. Все передове, життєдайне сприймав та наслідував молодий поет. „У російській поезії забив осиковий кілок у деякі види нещирості Євген Євтушенко. Все передове на Україні в той час симпатизувало йому. Власне, ті, хто, усвідомлював, що на першому етапі найголовніше – демократизація суспільства”, – згадував пізніше Микола Михайлович. Перша книга М. Данька отримала багато схвальних відгуків, адже автор вже був відомий своїми віршами, що друкувались в різних українських альманахах. Він сприймався як мислячий, талановитий поет. Про це свідчать слова Б. Олійника: „Микола Данько – поет, не схожий на інших, оригінальний, сучасний… Він намагається відсіювати штампи двадцятирічної давності, йде своїм шляхом”.
     Однак реакція на вихід першої збірки поезій М. Данька в офіційних літературних колах була недвозначною. „Коли я невдовзі запропонував рукопис нових віршів… відверто сказали: „Конче потрібно, щоб у поезіях було видно громадське обличчя”.
     Тобто, обличчя брехні!
     А мені вже, ой як не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони!”
    В 1967 році все ж виходить друга книга М. Данька „Червоне соло”. Але дійти до читача вона не змогла, бо була „заарештована”, вилучена з продажу. І ось із цього часу починаються справжні гоніння та утиски. М. Данька звинувачують в „українському буржуазному націоналізмі”. На довгий час прийшлося розпрощатися з фахом журналіста, підти з сумської обласної газети „Ленінська правда”, перебиватися на різних малооплачуваних роботах. А головне – доводилося писати тільки для шухляди. „Десять років без дозволу друкуватися, я сяк-так перебивався на хлібі та воді”.
     Однак шлях М. Даньком було обрано раз і назавжди

Вогнем горю на демагогів вуличних,
Добро тирана – гірше, як розбій.
Та все ж найбільше не люблю плазуючих,
Принижених за вдачею рабів!

     Талант Данька відмовляється від нав’язуваних тем, від висвітлення істин у викривленому вигляді. Він чітко окреслює свою життєву позицію:

Хай буде проклятий той хліб,
Зароблений лакейством в ката,
І чорний чин, і дачна хата,
І слави лицемірний німб.

     Чимало друзів, побратимів після такого розвитку подій зрікалися знайомства та дружби з М. Даньком, обрікаючи його на самотність, підсилюючи біль від усвідомлення неприйняття в офіційних літературних колах

В найтяжчу хвилину руки ніхто не подав,
Ніхто не підслухав, як ти серед ночі страждав.
Ніхто не побачив, як кров закипала в очах,
Ніхто не примітив, який то тягар на плечах.
Але навіть в такий час він сміливо та чесно заявляв:
Хай буде проклятий навік,
Хто зрікся і Вітчизни, й мови,
Хто брата рідного готовий
Жбурнути, як снопа на тік!

     Не зважаючи на вкрай складні умови життя та творчості, талант М. Данька проявляє нові грані. „Мені завжди здається, що шостим почуттям є незламна любов до землі, до минулого і майбутнього народу нашого. Допомагати людям відкривати в своїх душах великі почуття…головне завдання поезії” . Микола Михайлович цікавиться сторінками історії рідної землі. Не сприймаючи на віру постулати радянської історіографії щодо української історії, Микола Михайлович починає ретельно вивчати історичні праці авторів різних періодів

Снарядами книг заряджаю свій мозок,
Тисячі в звивини – жерла злизав,
І знаю напевне за власним прогнозом –
Скоро дам залп!

     Як дослідник сторінок історії українського народу М. Данько робить безліч виписок, аналізує та приходить до власних висновків. „Мільйони, й незлічити! мучеників мого народу, протягом трьох останніх століть склали свої серця в снігах Сибіру, на різних Соловецьких островах, у підземних руднях, або скидалися за борт тільки за те, що любили свою Вкраїну, хотіли орати й сіяти на своїй землі, самим користуватися бодай шматком хліба, здобутим кров’ю, у поті чола”. Особливий інтерес Микола Михайлович виявив до доби козаччини, де бере початок українська демократія, свобода. Він захоплюється тими сміливцями, які робили виклик історії, власній долі. Зокрема, до таких М. Данько зараховує українського гетьмана І. Виговського, який у 1659 році під Конотопом виборов перемогу у битві над російською армією. Не зрадником, як у радянській історіографії, а талановитим державотворцем та командуючим, мужнім патріотом постає він у нотатках М. Данька. „Бути одним з найосвіченіших людей на Україні, надивившись на підступні зазіхання на волю рідного народу з боку царських сатрапів, він у своїй політиці спрямував усі зусилля на збереження й подальший розвиток автономії». Люди, які ставлять на терези історії власне життя задля життя всього народу, стають ідеалом для Миколи Михайловича. До когорти патріотів з великої літери вписує М. Данько і І. С. Мазепу, не зважаючи на негативні характеристики гетьмана багатьох істориків. „Офіційні радянські історики силкуються щосили обкидати болотом образ І. С. Мазепи… Для всіх же справжніх революціонерів духу постать гетьмана несе в собі щось прометеївське, самопожертвенне й символічне”. Інакше оцінює Микола Михайлович й події, що відбулися в українських землях після переходу І. Мазепи на бік шведського короля. М. Данько не боїться протиставляти власну точку зору офіційній, викладеній в „Історії міст і сіл Української РСР”. Особливо гаряче говорить він у своїх нотатках краєзнавця про знищення російськими військами міст Батурина та Глухова у 1709 році: „…одна з найжахливіших у світовій історії трагедій… Власне жменька самовідданних патріотів супроти багатотисячної навали колонізаторів”. Звертався Микола Михайлович і до тих історичних персоналій, яким судилося зіграти роль у подальшій історії України. Про це свідчать багаточисельні виписки на історичну тематику з публікацій як післяжовтневого, так і дожовтневого періоду. Зокрема, це стосується декабристів та народників.
     Спротив тиранії, прагнення до свободи, до державотворення приваблюють М. Данька в світогляді учасників декабристського руху. І хоча декабристський рух був поширений в межах Російської імперії, і „ідея слов’янського об’єднання могла виникнути де завгодно, однак лише на Україні знайшла б найкращий грунт” , – вважає Микола Михайлович. Червоною лінією проводить М. Данько історичне прагнення українців до створення власної держави у добросусідстві з братніми слов’янськими народами. Але у той час з’явилися лише рядки:

Здійсняться, наче сон пророчий,
Неначе божі імена…
А поки що на карті прочерк.
О доле проклята сумна.

     З повагою згадує Микола Михайлович сильних духом, які зі зброєю в руках прагнули здобути свободу для рідної землі. Але є зброя, на думку поета, без застосування якої перемога буде не повною. Це – мова, народна пісня, звичаї та традиції, виплекані кожним народом на протязі всього історичного становлення, святині, які треба берегти й передавати нащадкам. Ось як говорить він про духовну зброю: „ Народжена у кривавих січах і на святі, під блакитним небом серед жовтогарячого степу і в катівнях, „голосна та правдива” українська наша пісня, рідне наше слово були щирою зброєю…були духовними лицарями у герці з усіляким рабством”
     Вивчаючи рух народників, М. Данько у своїй лекції „Народники і українська пісня” подає цікаві факти діяльності учасників цього руху, зокрема щодо використання української мови та фольклору на землі Сумщини. „Дехто з народовольців вирішив поширювати освіту українською мовою. Так, за рекомендацією Я. Стефановича його батько, священник села Дептівки Конотопського повіту, влаштував на роботу до школи Володимира Жебуньова, а священник сусіднього села Кошар Захарій Кисилевич – Каца, який невдовзі перебрався до Великого Самбора цього ж повіту” і далі: „ Для того, аби пропаганда серед місцевих селян була результативною, потрібно … добре знати народну творчість – дзеркало душі української. Тому вони вкинулись у вивчення кобзарських дум, найбільш підхожих гайдамацьких пісень…” і далі „… вони мовби наелектризовували слухачів, підготовляли до більш конкретної розмови на сьогоденні теми”.
     Прагнучи вкласти в свої твори якомога більше щирості, розуміння епохи, проблем свого народу, М. Данько звертається не лише до історичних постатей української історії, а цікавиться й самобутньою історією міст та сіл рідного Слобожанського краю. Залишилися його нариси про Конотоп, Лебедин, Охтирку, Путивль. В них прослідковуються й історія, й легенди, творчо поєднані М. Даньком. З особливою любов’ю Микола Михайлович говорить про Суми. Ось які слова звучать у кіноновелі, підготовленої М. Даньком: „ Люблю своє місто… Люблю таким, як воно є сьогодні… І не раз на світанку, коли на ласкаві груди Псла припадають шовкові кучері туманів, а все довкіл, мовби зачароване, мені воно здається казковим видивом” . Але не лише ліричні рядки присвятив Микола Михайлович місту. Він занурився в його історію від часу заснування і до сучасності.
     Але більшість робіт талановитої людини впродовж довгих років не могли дійти до читачів. Лише у ІІ половині 80-х „човни Миколи Данька поволі знову випливають на фарватер. Цілі, хоч і биті штормами. І свіжий вітер надимає їхні пружні білі вітрила”.
     Талант, не зважаючи на всі складнощі радянської доби, вийшов переможцем. І поетичні перлини, що писалися в добу гонінь та переслідувань поета, увійшли до третьої, на жаль, останньої збірки М. Данька „І сонця прихилив би!”, що вийшла друком у 1991 році. Закінчується книга віршем в одну строфу, яка символічно завершує багатолітню кропітку працю М.Данька

Щастя! Його вже я, друзі, зустрів
Це – витерти краплі поту.
І, мов риба,
Що видерлась із пазурів,
Шубовснути
Знову в роботу!