Свої перші серйозні літературні кроки І.Багряний здійснив у буремні 20-ті роки. Десь в цей же час почав займатись образотворчим мистецтвом: малював портрети, карикатури, ілюстрації, оформлював вистави. Це ремесло в майбутньому ще не одного разу прокорме і врятує його в скрутні моменти.

У 1928 році Багряний приєднався до літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»; попередня назва – «Ланка»), до якої входили Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші. У 30-ті роки на членів об’єднання чекали репресії.

У 1929 році вийшла друком поема І.Багряного «Ave Maria», яка стала сенсацією в літературному колі, вона вийшла коштом автора в Охтирці з дозволу письменника Б.Антоненка-Давидовича, який на той момент займав посаду голови місцевої освіти. На початку 30-х років І.Багряним була написана книга поезій «У поті чола», яку цензура не пропустила. За віршований історичний роман «Скелька», написаний І.Багряним у 1928 році, а опублікованим у 1930 році, на письменника був навішений ярлик «куркульського письменника».

1932 рік став поворотним у біографії письменника – Івана Багряного заарештували у Харкові за звинуваченням у «контрреволюційній агітації» та засуджено на три роки заслання на Далекий Схід. Після спроби втечі із заслання І.Багряний був ще раз заарештований та отримав новий термін (ще три роки). Про період заслання відомо доволі мало, лише окремі короткі згадки самого І.Багряного: жив серед українців «Зеленого клину», одружився на Антоніні Зосимивій, з якою у них народилося двоє дітей.

Після повернення додому у 1938 році І.Багряного було заарештовано вдруге, повернувшись до колишнього слідства. Однак багатьох людей, які фігурували в справі 1932 року, вже не було в УССР: хтось засланий на Соловки, хтось – в сибірські концтабори, а дехто – розстріляний. Були спроби пошуку свідків, телеграфічні запити у Москву. Слідство затяглося. Саме в цей період відбулася зміна влади в радянському НКВС – падіння одіозного Миколи Єжова. Восени 1940-го через брак доказів І.Багряний був випущений на волю без права виїзду із рідного міста будь-куди. Тавро «ворога народу» дошкуляло найбільше з усього.

Втечу із заслання та тюремні роки, проведені у м. Харків, Багряний частково описав у своїх романах «Тигролови» (1947 р.) та «Сад Гетсиманський» (1950 р.)

В Охтирку до чоловіка переїхала дружина, Антоніна Зосимова з сином Борисом. Там вони жили у будинку по вул. Нижньо-Котелевська, 61, у батьківському будинку, розділеному на дві сім’ї: Іванову та брата Федора. Разом з родиною письменника жила і його сестра Ліза, яка залишилася круглою сиротою.

Друга світова війна застала Багряного хворим на лікарняному ліжку, коли він оговтувався після двох арештів. Щоб заробити собі на хліб, працював художником – малював портрети земляків, художником-декоратором в Охтирському театрі, писав у газети місцевої колаборантської адміністрації, зокрема, під псевдонімом «Сорок Сорок», «Микола Багряний» та інші – до харківської «Нова Україна» та охтирської «Голос Охтирщини». Уже в еміграції в листі до М.Воскобійника (5 липня 1958 року) І.Багряний пояснював: «Перебуваючи на окупованій території, людина не може бути цілком вільною від нав’язаних їй «правил гри». Єдине, що залишається, – утаємничувати свої справжні переконання».

У 1943 році з наближенням Червоної армії до Охтирщини І.Багряний рушив на захід. Це рішення було одним із найскладніших і трагічних у долі письменника, він не тільки назавжди попрощався з рідною Охтиркою, а й з дружиною і сином. Багряний подався на Галичину, де активно включився в українське націоналістичне підпілля. Їздив на Волинь, Карпати, в розташування бойових загонів Української Повстанської Армії. Коли фронт наблизився до заходу, Іван Багряний разом з групою УГВР Миколи Лебедя відійшов за кордон.

Нелегально перебравшись у 1945 році до Німеччині, спершу в Ауґсбурзі, а потім у Новому Ульмі, увійшов до групи діячів, що заснували МУР – «Мистецький Український Рух».

У 1947 році в еміграції Іван Багряний одружився вдруге на Галині Тригуб. У пари народилося двоє дітей – син Нестор і донька Роксолана.

У роки примусової репатріації людей з підрадянської України Багряний написав свій найголовніший памфлет «Чому я не хочу повертатися до СССР?», що був опублікований українською, англійською, італійської та іспанською мовами і набув великого розголосу та став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Однією із таких репатріанток, яка на собі відчула усю жорстокість радянської влади, була і рідна сестра Багряного Єлизавета Павлівна, яка була не тільки остарбайтеркою, але й в’язнем концтабору Дахау.

Після розриву з ОУН І.Багярний долучився до створення нової Української революційно-демократичнохї партії (далі – УРДП) і невдовзі очолив її. Ставлячи за мету незалежність України, УРДП орієнтувалася не на зовнішнє втручання, але на «визрівання» незалежності зсередини, через поступову політичну активізацію населення УРСР. Багряний був переконаний, що українські комуністи і комсомольці повинні стати прихильниками ідеї незалежності та реалізувати її, а політично активна діаспора може лише прискорювати та коригувати цей рух.

У пізній період емігрантського життя Багряний продовжував писати прозу і поезію, активно творив і в царині дитячої літератури. Його дитяча книжка «Телефон» і досі має популярність в українських книгарнях та на ярмарках.

Радянська влада полювала на Багряного та намагалася виманити його, вдававшись до болісних психологічних прийомів. Так більшовики змусили виступити по радіо Бориса, сина Багряного від першого шлюбу, який повідомив, що мав намір публічно зректися «батька-негідника», проте «синівське почуття» взяло гору й він закликав батька «покаятися і припинити ганебні наклепи на свою батьківщину та не вводити в оману своїх земляків, які страждають на чужині». Багряний відповів синові словами гоголівських героїв: «Якщо ти – Остап, то ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Незважаючи на стриману відповідь, ця подія спричинила сильне нервове потрясіння, погіршивши і так слабке здоров’я письменника. Заслання та арешт не могли не позначитися на здоров’ї письменника. Він мав хворобу серця, сухоти, діабет, інші хвороби.

У 1963 році Івана Багряного спробували висунути на здобуття Нобелівської премії, але, на жаль, процес цей зупинився у зв’язку зі смертю письменника 25 серпня того ж року. Похований на цвинтарі у місті Новий Ульм (Німеччина), на надгробку – короткий надпис німецькою мовою: «Іван Багряний – український письменник».

Іван Багряний – незламний борець з жагою до життя та перемог. Його непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект, яскрава творчість, життєві перепитії, карколомні пригоди і мандрівки зробили його одним із найяскравіших героїв в українській історії ХХ століття. Він сам був тією людиною, про яку писав у своїх творах – тим, хто «чинить опір до кінця і зрештою тріумфує над нелюдською силою, яка хоче її розтрощити».