Державний архів Сумської області

Офіційний вебсайт органу виконавчої влади України

Людям із порушенням зору

EnglishRussianUkrainian

Контакти
Карта, спосіб добирання, графік роботи, телефони, e-mail, вебсайт

Громадянам

Документи on-line

Інформаційна діяльність

Про нас

Архівні установи

Державний архів Сумської області

Офіційний веб-портал органу виконавчої влади України

„… Щастя плужить в полі трудному моїм”

Данько

„... Щастя плужить в полі трудному моїм”

(до 95-річчя від дня народження Миколи Данька (1926-1993 рр.)

Ольга Клюєва
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

     Є у кожного народу яскраві представники, особистості, через призму життя та творчості яких постає історична доля цього народу, постає і його майбуття. Вустами таких людей, здається, говорить сама історія.
     Земля Сумщини дала цілу плеяду синів та доньок – мучеників та пророків, які стали уособленням історії українського народу. Серед них – Микола Михайлович Данько. Уродженець села Славгород Краснопільського району, він в дитинстві та юності пройшов звичайну для кожної радянської людини життєву школу: семирічка в рідному селі, військові будні під час Великої Вітчизняної війни (дійшов до Угорщини та Австрії), трудова діяльність на Львівщині у післявоєнний час, навчання у Львівському університеті. Здавалось, пролягав спокійний, рівний шлях. Але не судилося Миколі Михайловичу пливти за течією, насолоджуючись маленькими життєвими радощами. Доля готувала йому тернистий шлях. Його проводирем в житті стало перо поета, перо громадянина.
     М. Данько писав: „Кожен письменник – син свого часу, певної епохи… з огляду на сказане, мабуть, важливіше зазначити, що непересічний талант усупереч усьому незрідка виходив переможцем”. Сучасники назвуть М. Данька «письменником непересічної долі»: ”Не було б перебільшенням сказати: трагічної, бо й справді життя його поспіль мовби на лезі ножа, з вогню та в полум’я…Тернистим був шлях у того, хто в добу тоталітарної пітьми прагнув будь-що сказати правду! Талант Данька не боявся говорити про непересічні, але перекручені в радянські часи, істини, не боявся говорити про місію справжнього поета-громадянина

Зафіксувати
в римі серця порух,
то значить –
власний біль зробить солодким,
пучечок нервів
втілений у порох,
що вогником спахне
в пітьмі коротким
й може комусь
осяє стежку вгору.

     Розірвати ланцюги нещирості молодий поет зважився у своїй першій збірці віршів «Зоряне вікно» у 1965 році. З кого ж брав приклад, де черпав натхнення, хоробрість? „Добрі ангели мого дитинства (Шевченко, Надсон, Огарьов, Плещеєв) не полишали мене вже ніколи…навертали до віри в кінечну перемогу колискового немовляти – Гуманізму” , – дає відповідь М. Данько у автобіографічній повісті „На невидимому хресті”. Все передове, життєдайне сприймав та наслідував молодий поет. „У російській поезії забив осиковий кілок у деякі види нещирості Євген Євтушенко. Все передове на Україні в той час симпатизувало йому. Власне, ті, хто, усвідомлював, що на першому етапі найголовніше – демократизація суспільства”, – згадував пізніше Микола Михайлович. Перша книга М. Данька отримала багато схвальних відгуків, адже автор вже був відомий своїми віршами, що друкувались в різних українських альманахах. Він сприймався як мислячий, талановитий поет. Про це свідчать слова Б. Олійника: „Микола Данько – поет, не схожий на інших, оригінальний, сучасний… Він намагається відсіювати штампи двадцятирічної давності, йде своїм шляхом”.
     Однак реакція на вихід першої збірки поезій М. Данька в офіційних літературних колах була недвозначною. „Коли я невдовзі запропонував рукопис нових віршів… відверто сказали: „Конче потрібно, щоб у поезіях було видно громадське обличчя”.
     Тобто, обличчя брехні!
     А мені вже, ой як не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони!”
    В 1967 році все ж виходить друга книга М. Данька „Червоне соло”. Але дійти до читача вона не змогла, бо була „заарештована”, вилучена з продажу. І ось із цього часу починаються справжні гоніння та утиски. М. Данька звинувачують в „українському буржуазному націоналізмі”. На довгий час прийшлося розпрощатися з фахом журналіста, підти з сумської обласної газети „Ленінська правда”, перебиватися на різних малооплачуваних роботах. А головне – доводилося писати тільки для шухляди. „Десять років без дозволу друкуватися, я сяк-так перебивався на хлібі та воді”.
     Однак шлях М. Даньком було обрано раз і назавжди

Вогнем горю на демагогів вуличних,
Добро тирана – гірше, як розбій.
Та все ж найбільше не люблю плазуючих,
Принижених за вдачею рабів!

     Талант Данька відмовляється від нав’язуваних тем, від висвітлення істин у викривленому вигляді. Він чітко окреслює свою життєву позицію:

Хай буде проклятий той хліб,
Зароблений лакейством в ката,
І чорний чин, і дачна хата,
І слави лицемірний німб.

     Чимало друзів, побратимів після такого розвитку подій зрікалися знайомства та дружби з М. Даньком, обрікаючи його на самотність, підсилюючи біль від усвідомлення неприйняття в офіційних літературних колах

В найтяжчу хвилину руки ніхто не подав,
Ніхто не підслухав, як ти серед ночі страждав.
Ніхто не побачив, як кров закипала в очах,
Ніхто не примітив, який то тягар на плечах.
Але навіть в такий час він сміливо та чесно заявляв:
Хай буде проклятий навік,
Хто зрікся і Вітчизни, й мови,
Хто брата рідного готовий
Жбурнути, як снопа на тік!

     Не зважаючи на вкрай складні умови життя та творчості, талант М. Данька проявляє нові грані. „Мені завжди здається, що шостим почуттям є незламна любов до землі, до минулого і майбутнього народу нашого. Допомагати людям відкривати в своїх душах великі почуття…головне завдання поезії” . Микола Михайлович цікавиться сторінками історії рідної землі. Не сприймаючи на віру постулати радянської історіографії щодо української історії, Микола Михайлович починає ретельно вивчати історичні праці авторів різних періодів

Снарядами книг заряджаю свій мозок,
Тисячі в звивини – жерла злизав,
І знаю напевне за власним прогнозом –
Скоро дам залп!

     Як дослідник сторінок історії українського народу М. Данько робить безліч виписок, аналізує та приходить до власних висновків. „Мільйони, й незлічити! мучеників мого народу, протягом трьох останніх століть склали свої серця в снігах Сибіру, на різних Соловецьких островах, у підземних руднях, або скидалися за борт тільки за те, що любили свою Вкраїну, хотіли орати й сіяти на своїй землі, самим користуватися бодай шматком хліба, здобутим кров’ю, у поті чола”. Особливий інтерес Микола Михайлович виявив до доби козаччини, де бере початок українська демократія, свобода. Він захоплюється тими сміливцями, які робили виклик історії, власній долі. Зокрема, до таких М. Данько зараховує українського гетьмана І. Виговського, який у 1659 році під Конотопом виборов перемогу у битві над російською армією. Не зрадником, як у радянській історіографії, а талановитим державотворцем та командуючим, мужнім патріотом постає він у нотатках М. Данька. „Бути одним з найосвіченіших людей на Україні, надивившись на підступні зазіхання на волю рідного народу з боку царських сатрапів, він у своїй політиці спрямував усі зусилля на збереження й подальший розвиток автономії». Люди, які ставлять на терези історії власне життя задля життя всього народу, стають ідеалом для Миколи Михайловича. До когорти патріотів з великої літери вписує М. Данько і І. С. Мазепу, не зважаючи на негативні характеристики гетьмана багатьох істориків. „Офіційні радянські історики силкуються щосили обкидати болотом образ І. С. Мазепи… Для всіх же справжніх революціонерів духу постать гетьмана несе в собі щось прометеївське, самопожертвенне й символічне”. Інакше оцінює Микола Михайлович й події, що відбулися в українських землях після переходу І. Мазепи на бік шведського короля. М. Данько не боїться протиставляти власну точку зору офіційній, викладеній в „Історії міст і сіл Української РСР”. Особливо гаряче говорить він у своїх нотатках краєзнавця про знищення російськими військами міст Батурина та Глухова у 1709 році: „…одна з найжахливіших у світовій історії трагедій… Власне жменька самовідданних патріотів супроти багатотисячної навали колонізаторів”. Звертався Микола Михайлович і до тих історичних персоналій, яким судилося зіграти роль у подальшій історії України. Про це свідчать багаточисельні виписки на історичну тематику з публікацій як післяжовтневого, так і дожовтневого періоду. Зокрема, це стосується декабристів та народників.
     Спротив тиранії, прагнення до свободи, до державотворення приваблюють М. Данька в світогляді учасників декабристського руху. І хоча декабристський рух був поширений в межах Російської імперії, і „ідея слов’янського об’єднання могла виникнути де завгодно, однак лише на Україні знайшла б найкращий грунт” , – вважає Микола Михайлович. Червоною лінією проводить М. Данько історичне прагнення українців до створення власної держави у добросусідстві з братніми слов’янськими народами. Але у той час з’явилися лише рядки:

Здійсняться, наче сон пророчий,
Неначе божі імена…
А поки що на карті прочерк.
О доле проклята сумна.

     З повагою згадує Микола Михайлович сильних духом, які зі зброєю в руках прагнули здобути свободу для рідної землі. Але є зброя, на думку поета, без застосування якої перемога буде не повною. Це – мова, народна пісня, звичаї та традиції, виплекані кожним народом на протязі всього історичного становлення, святині, які треба берегти й передавати нащадкам. Ось як говорить він про духовну зброю: „ Народжена у кривавих січах і на святі, під блакитним небом серед жовтогарячого степу і в катівнях, „голосна та правдива” українська наша пісня, рідне наше слово були щирою зброєю…були духовними лицарями у герці з усіляким рабством”
     Вивчаючи рух народників, М. Данько у своїй лекції „Народники і українська пісня” подає цікаві факти діяльності учасників цього руху, зокрема щодо використання української мови та фольклору на землі Сумщини. „Дехто з народовольців вирішив поширювати освіту українською мовою. Так, за рекомендацією Я. Стефановича його батько, священник села Дептівки Конотопського повіту, влаштував на роботу до школи Володимира Жебуньова, а священник сусіднього села Кошар Захарій Кисилевич – Каца, який невдовзі перебрався до Великого Самбора цього ж повіту” і далі: „ Для того, аби пропаганда серед місцевих селян була результативною, потрібно … добре знати народну творчість – дзеркало душі української. Тому вони вкинулись у вивчення кобзарських дум, найбільш підхожих гайдамацьких пісень…” і далі „… вони мовби наелектризовували слухачів, підготовляли до більш конкретної розмови на сьогоденні теми”.
     Прагнучи вкласти в свої твори якомога більше щирості, розуміння епохи, проблем свого народу, М. Данько звертається не лише до історичних постатей української історії, а цікавиться й самобутньою історією міст та сіл рідного Слобожанського краю. Залишилися його нариси про Конотоп, Лебедин, Охтирку, Путивль. В них прослідковуються й історія, й легенди, творчо поєднані М. Даньком. З особливою любов’ю Микола Михайлович говорить про Суми. Ось які слова звучать у кіноновелі, підготовленої М. Даньком: „ Люблю своє місто… Люблю таким, як воно є сьогодні… І не раз на світанку, коли на ласкаві груди Псла припадають шовкові кучері туманів, а все довкіл, мовби зачароване, мені воно здається казковим видивом” . Але не лише ліричні рядки присвятив Микола Михайлович місту. Він занурився в його історію від часу заснування і до сучасності.
     Але більшість робіт талановитої людини впродовж довгих років не могли дійти до читачів. Лише у ІІ половині 80-х „човни Миколи Данька поволі знову випливають на фарватер. Цілі, хоч і биті штормами. І свіжий вітер надимає їхні пружні білі вітрила”.
     Талант, не зважаючи на всі складнощі радянської доби, вийшов переможцем. І поетичні перлини, що писалися в добу гонінь та переслідувань поета, увійшли до третьої, на жаль, останньої збірки М. Данька „І сонця прихилив би!”, що вийшла друком у 1991 році. Закінчується книга віршем в одну строфу, яка символічно завершує багатолітню кропітку працю М.Данька

Щастя! Його вже я, друзі, зустрів
Це – витерти краплі поту.
І, мов риба,
Що видерлась із пазурів,
Шубовснути
Знову в роботу!

 

З історії табору для військовополонених у Конотопі

Радянські військовополенені
Радянські військовополенені

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії табору для військовополонених у Конотопі
(1941-1943 рр.)

Особливістю війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу було те, що значна частина її жертв загинула не на полі бою із зброєю в руках. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями понад 5 млн. радянських військовополонених потрапило в полон, 57 % відсотків з них померло від голоду, хвороб та виснаження. Загальна ж цифра втрат радянських військовополонених сягає 3 млн. 700 тис. осіб. Червоноармійці в німецькому полоні виявилися першими жертвами нацистської політики «війни на знищення».

На території України у роки Другої світової війни було створено мережу таборів для радянських військовополонених (понад 250 таборів), які були частиною таборів для військовополонених Третього рейху: шталаги (стаціонарні табори), дулаги (мобільні табори, які переміщувалися з лінією фронту), офлаги (табори для військовополонених офіцерів).

Згідно з оглядовою довідкою Управління СБУ в Сумській області про місця примусового утримання радянських військовополонених та цивільного населення на території Сумської області в 1941-1943 роках на Сумщині існували табори для радянських військовополонених у Сумах, Глухові, Ромнах, Конотопі, Охтирці, Хуторі-Михайлівському. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944), який узагальнив дані українських, російських, німецьких архівів, додає до них ще табори для військовополонених у Кролевці, Середина-Буді, Смілому, Боромлі, Вирах.

Одним з найбільших на території Сумської області був дулаг № 192 у м. Конотопі, який у серпні 1942 року був перейменований у шталаг № 310. За час існування табору з серпня 1941 року по вересень 1943 року через нього пройшло приблизно 75 тисяч військовополонених.

Бійці 5-ї, 6-ї 212-ї повітряно-десантних бригад, що входили до складу 3-го повітряно-десантного корпусу 40-ї армії тримали оборону м. Конотоп у серпні-вересні 1941 року. Вони, потрапивши у німецьке оточення, стали першими в’язнями конотопського табору для військовополонених.

Акти надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр., книги реєстрації актів громадянського стану (далі РАЦС) про смерть м. Конотоп за 1941-1942 роки, спогади колишнього в’язня табору для військовополонених у м. Конотопі Каштана Петра Єгоровича, що зберігаються у Держархіві Сумської області, дозволяють відтворити умови перебування військовополонених у таборі.

Табір у м. Конотоп був огороджений колючим дротом, частина полонених, здебільшого поранених, утримувались у конюшнях, але місця вистачало не всім. Тому значна частина військовополонених залишалась під відкритим небом. Харчування здійснювалось 1-2 рази на день баландою з відходів або варивом з проса та буряків. Посудом слугували солдатські пілотки. Смертність від голоду, переохолодження, хвороб почалася вже з перших днів існування табору. Медикаментів для поранених не передбачалось, для припалення ран використовувалась паяльна лампа. До військовополонених з боку німецьких солдатів та поліцаїв застосовувались дії морального приниження та фізичного покарання. Військовополонені єврейської національності взагалі могли не отримувати їжі. Для розваги охорони табору в’язнів запрягали у вози і примушували возити охоронців згори вниз, а погоничем була міцна палиця. Часто такі знущання закінчувалися смертю полонених на ходу. Частина бранців не витримували умов утримання і кидалася прямо на колючий дріт, щоб куля охоронця перервала їх життя. Смертність у таборі інколи сягала 150 осіб за добу. А ось нацистська пропаганда у колабораціоністській газеті «Визволення», що виходила у Конотопі у роки окупації, подавала протилежні реальності умови перебування військовополонених у таборі. Від імені ув’язнених автор статті «Військовополонені дякують» від 31 травня 1942 року зазначає, що «...увесь час ми тут перебуваємо у хороших умовах (наша білизна завжди вимита в бані, акуратно проводиться дезинфекція, проходить медичний огляд)». Але актові записи про смерть військовополонених у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 свідчать про дійсне ставлення окупантів до радянських військовополонених. Всього у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 роки виявлено 336 актових записів про смерть радянських військовополонених. Більша частина діагнозів, що спричиняла смерть бранців – загальне виснаження, гастроентороколіт, запалення легенів, серцева слабкість, гемоколіт, дизентерія. Але переважна частина радянських військовополонених була страчена перед звільненням Конотопщини Радянською Армією в серпні-вересні 1943 року. Про це свідчать дані з акту надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр. у м. Конотопі: «...в одній з розкопаних ям виявилося, що трупи лежать донизу обличчям у декілька рядів... перед розстрілом німці примушували своїх жертв лягати в яму обличчям донизу, після чого розстрілювали їх у потиличну частину на близькій відстані, а потім наступну групу людей примушували лягати на вбитих та розстрілювали». Всього за роки існування табору для військовополонених у Конотопі знищено 27 тисяч осіб.

Шевченківські дні

Шевченко
Шевченко

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії відзначення Шевченківських днів

9 березня 2019 року виповнюється 205 років від дня народження Тараса Шевченка – художника за самовідчуттям і поета за покликанням. Ким він був і ким є нині для України та світу? У чому полягають невмирущі чари його поезії та сакральний вплив на світове українство? Чи не в тому, що саме його поезія зіграла непересічну роль у поширенні й прищепленні на всьому українському етнічному просторі єдиної назви «Україна» та етноніму «українець».

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

Жертовна любов поета до вимріяної ним України запалила мрію про Україну та зробила її об’єктом загального прагнення на всьому українському етнічному просторі. У цьому розумінні Тарас Шевченко може вважатися творцем і батьком сучасної української нації та українського державницького проекту. Мабуть саме тому увічнення пам’яті Т. Шевченка набуло значних масштабів в Україні та за її межами. За документами Державного архіву Сумської області можна прослідкувати як у 20-му столітті відзначалися Шевченківські дні.

Перші згадки про їх відзначення у документах ДАСО датовані 1913, 1914 роками, на які припали підготовка та відзначення 100-річчя від дня народження поета. Так у приписі інспектора народних училищ 2-го району Полтавської губернії знаходимо рекомендації утримувати учнів навчальних закладів Ромнів та Роменського повіту від участі у святкуванні ювілею Т. Г. Шевченка. Але разом з тим дізнаємося з припису, що громадськістю активно розгорталися читання, присвячені Шевченку, розповсюджувалися твори та життєописи поета, в театрах показували вистави за його творами. Про острах, з яким влада ставилась до заходів із вшанування Шевченка яскраво свідчить рапорт помічника Роменського повітового справника, який називає учасників шевченківського вечора «столпами українського націоналізму».

Але передова, патріотично налаштована частина суспільства наполегливо привертала увагу до імені національного поета. У першому номері російськомовного журналу «Украинская жизнь», що друкувався у Москві, опубліковано перелік заходів до роковин Шевченка, серед яких видання шевченківського збірника поезій, встановлення пам’ятника поету на кошти, зібрані від продажу збірника.

У 1914 році група гласних Конотопської міської думи звернулася до Конотопської міської управи із заявою про необхідність найменувати одну з вулиць м. Конотопа Шевченківською та встановити бюст поету у міському сквері. З подібною заявою до Сумської міської думи у 1917 році звернулося Товариство «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка: одну з кращих вулиць міста Петро-Павлівську пропонувалося перейменувати на вулицю імені Шевченка, а також назвати іменем поета одну із шкіл міста. У майбутньому передбачалося встановити пам’ятник Кобзареві у Сумах.

У 1917 році розпочалася українська революція, ім’я Шевченка стало символом cтворення вільної Української держави. Так 12 березня 1917 року у Петрограді відбулася панахида по Шевченку та маніфестація українців під жовто-блакитними знаменами із співом «Заповіту», з вимогами створення українських шкіл, проголошення вільної України.

Після поразки української революції більшовистський режим, що встановився в Україні, не наважився викреслити Кобзаря з історії завдяки національному характеру творчості та надзвичайному поширенню в народі. Однак вирішив провести «адаптацію» його доробку під радянську дійсність.

В листі до Лебединської чоловічої гімназії за 1918 рік Комісар освіти Лебединської повітової Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів пропонує дні пам’яті Шевченка «ознаменувати влаштуванням читання лекцій про значення поезії народного Кобзаря… влаштовувати концерти або спектаклі, збори від яких направити на створення Будинку науки його імені у м. Лебедині». А у відозві до населення Глухівщини, датованої 1918 роком, міститься заклик до проведення повсемісних мітингів. У постанові Синівського волосного ревкому (1920 рік) звучить заклик до селян приєднуватися до святкових заходів, що організовувалися учасниками «Просвіти». Цікавим є припис на документі «національне свято», під час якого навіть заборонялася будь-яка праця.

До проведення Шевченківських днів у 20-х роках 20-го століття залучалися, як правило, всі освітні та культурні установи. Майданчиком проведення свята на честь Шевченка у Сумах у 1920 році стали театри Художеств, Корепанова, «Ампір», а основними виконавцями були учні гімназій, училищ, самодіяльних товариств. У програмі заходів – реферати про життя та творчість Т. Г. Шевченка, декламація його творів, «живий малюнок».

З 20-х років 20-го століття застосовувалася практика присвоєння імені Т. Шевченка вулицям, населеним пунктам установам. Програми і склад комісій з розробки заходів щодо святкування Шевченківських днів, увічнення його пам’яті розглядалися на найвищому державному та місцевому рівнях. Питання святкування 125-річчя від дня народження розглядалося навіть на засіданні оргкомітету Президії Верховної Ради УРСР по Сумській області у 1939 році поряд з важливими організаційними питаннями по створенню Сумської області.

Шевченківські дні проводилися і у воєнний час. Німецька окупаційна влада, заграючи з населенням українських земель, дозволяла проведення святкових заходів. У газеті «Сумський вісник», що видавалася у Сумах, оповіщалося, що 10-11 березня 1942 року жителі міста можуть переглянути виставу «Назар Стодоля», відвідати концерт за творами Т. Шевченка13. А газета «Відродження»,орган Роменської міської управи, подає матеріал про проведення Шевченківського тижня у Ромнах у березні 1943 року.

У післявоєнний час шевченкініана набула нових форм. Особливо насиченою була програма по відзначенню 150-річчя від дня народження Т. Шевченка у 1964 році. В обласному центрі була відкрита 17-а обласна виставка самодіяльних художників, у містах та селах проведені читацькі конференції, огляди художньої самодіяльності. У м. Кролевці та с. Лифине встановлено меморіальні дошки на честь перебування тут Кобзаря, а село Гирине Конотопського району, у якому побував Т. Шевченко, перейменовано на с. Шевченкове. У 1989 році з нагоди 175-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка в Сумській області передбачалося проведення обласного свята української мови, конкурс на кращий твір, присвячений Кобзареві, конкурси кобзарських колективів, зустрічі з кобзарями та бандуристами, проведення обласної наукової конференції.

Явищем світового масштабу, пов’язаним з іменем Т. Шевченка, можна вважати встановлення пам’ятників, Всього у світі існує понад 1100 пам’ятників поету, з яких близько п’ятидесяти за межами України. На Сумщині встановлено більше двадцяти пам’ятників Шевченку у 20 столітті. Десять з них створені уродженцями Сумської області І. П. Кавалерідзе та Я. Д. Красножоном і скульпторами Сумської художньо-виробничої майстерні товариства художників України. У 1918 році було відкрито один з перших пам’ятників Кобзареві у Ромнах на народні кошти за проектом І. П. Кавалерідзе. Рішенням виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів від 14 серпня 1981 року пам’ятник реставровано. У Сумах пам’ятник Т. Шевченку зведено у 1926 році, про що у газеті «Плуг і молот» за 14 березня 1926 року є замітка: «Як відомо, в Сумах по вул. ім. Шевченка в Комсомольському саду будується пам’ятник Т. Шевченку за ескізом відомого скульптора Кавалерідзе». Однак пам’ятник зберігся до 1952 року, реставрації він не підлягав. Тому у 1957 році виконкомом Сумської міської Ради народних депутатів прийнято рішення про виділення 90 тисяч карбованців на виготовлення пам’ятника поетові та встановлення його у сквері імені Шевченка.

Інформація актуальна на:

26.07.2021