Державний архів Сумської області

Офіційний вебсайт органу виконавчої влади України

Людям із порушенням зору

EnglishRussianUkrainian

Контакти
Карта, спосіб добирання, графік роботи, телефони, e-mail, вебсайт

Громадянам

Документи on-line

Інформаційна діяльність

Про нас

Архівні установи

Державний архів Сумської області

Офіційний веб-портал органу виконавчої влади України

З історії табору для військовополонених у Конотопі

Радянські військовополенені
Радянські військовополенені

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії табору для військовополонених у Конотопі
(1941-1943 рр.)

Особливістю війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу було те, що значна частина її жертв загинула не на полі бою із зброєю в руках. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями понад 5 млн. радянських військовополонених потрапило в полон, 57 % відсотків з них померло від голоду, хвороб та виснаження. Загальна ж цифра втрат радянських військовополонених сягає 3 млн. 700 тис. осіб. Червоноармійці в німецькому полоні виявилися першими жертвами нацистської політики «війни на знищення».

На території України у роки Другої світової війни було створено мережу таборів для радянських військовополонених (понад 250 таборів), які були частиною таборів для військовополонених Третього рейху: шталаги (стаціонарні табори), дулаги (мобільні табори, які переміщувалися з лінією фронту), офлаги (табори для військовополонених офіцерів).

Згідно з оглядовою довідкою Управління СБУ в Сумській області про місця примусового утримання радянських військовополонених та цивільного населення на території Сумської області в 1941-1943 роках на Сумщині існували табори для радянських військовополонених у Сумах, Глухові, Ромнах, Конотопі, Охтирці, Хуторі-Михайлівському. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944), який узагальнив дані українських, російських, німецьких архівів, додає до них ще табори для військовополонених у Кролевці, Середина-Буді, Смілому, Боромлі, Вирах.

Одним з найбільших на території Сумської області був дулаг № 192 у м. Конотопі, який у серпні 1942 року був перейменований у шталаг № 310. За час існування табору з серпня 1941 року по вересень 1943 року через нього пройшло приблизно 75 тисяч військовополонених.

Бійці 5-ї, 6-ї 212-ї повітряно-десантних бригад, що входили до складу 3-го повітряно-десантного корпусу 40-ї армії тримали оборону м. Конотоп у серпні-вересні 1941 року. Вони, потрапивши у німецьке оточення, стали першими в’язнями конотопського табору для військовополонених.

Акти надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр., книги реєстрації актів громадянського стану (далі РАЦС) про смерть м. Конотоп за 1941-1942 роки, спогади колишнього в’язня табору для військовополонених у м. Конотопі Каштана Петра Єгоровича, що зберігаються у Держархіві Сумської області, дозволяють відтворити умови перебування військовополонених у таборі.

Табір у м. Конотоп був огороджений колючим дротом, частина полонених, здебільшого поранених, утримувались у конюшнях, але місця вистачало не всім. Тому значна частина військовополонених залишалась під відкритим небом. Харчування здійснювалось 1-2 рази на день баландою з відходів або варивом з проса та буряків. Посудом слугували солдатські пілотки. Смертність від голоду, переохолодження, хвороб почалася вже з перших днів існування табору. Медикаментів для поранених не передбачалось, для припалення ран використовувалась паяльна лампа. До військовополонених з боку німецьких солдатів та поліцаїв застосовувались дії морального приниження та фізичного покарання. Військовополонені єврейської національності взагалі могли не отримувати їжі. Для розваги охорони табору в’язнів запрягали у вози і примушували возити охоронців згори вниз, а погоничем була міцна палиця. Часто такі знущання закінчувалися смертю полонених на ходу. Частина бранців не витримували умов утримання і кидалася прямо на колючий дріт, щоб куля охоронця перервала їх життя. Смертність у таборі інколи сягала 150 осіб за добу. А ось нацистська пропаганда у колабораціоністській газеті «Визволення», що виходила у Конотопі у роки окупації, подавала протилежні реальності умови перебування військовополонених у таборі. Від імені ув’язнених автор статті «Військовополонені дякують» від 31 травня 1942 року зазначає, що «...увесь час ми тут перебуваємо у хороших умовах (наша білизна завжди вимита в бані, акуратно проводиться дезинфекція, проходить медичний огляд)». Але актові записи про смерть військовополонених у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 свідчать про дійсне ставлення окупантів до радянських військовополонених. Всього у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 роки виявлено 336 актових записів про смерть радянських військовополонених. Більша частина діагнозів, що спричиняла смерть бранців – загальне виснаження, гастроентороколіт, запалення легенів, серцева слабкість, гемоколіт, дизентерія. Але переважна частина радянських військовополонених була страчена перед звільненням Конотопщини Радянською Армією в серпні-вересні 1943 року. Про це свідчать дані з акту надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр. у м. Конотопі: «...в одній з розкопаних ям виявилося, що трупи лежать донизу обличчям у декілька рядів... перед розстрілом німці примушували своїх жертв лягати в яму обличчям донизу, після чого розстрілювали їх у потиличну частину на близькій відстані, а потім наступну групу людей примушували лягати на вбитих та розстрілювали». Всього за роки існування табору для військовополонених у Конотопі знищено 27 тисяч осіб.

Шевченківські дні

Шевченко
Шевченко

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії відзначення Шевченківських днів

9 березня 2019 року виповнюється 205 років від дня народження Тараса Шевченка – художника за самовідчуттям і поета за покликанням. Ким він був і ким є нині для України та світу? У чому полягають невмирущі чари його поезії та сакральний вплив на світове українство? Чи не в тому, що саме його поезія зіграла непересічну роль у поширенні й прищепленні на всьому українському етнічному просторі єдиної назви «Україна» та етноніму «українець».

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

Жертовна любов поета до вимріяної ним України запалила мрію про Україну та зробила її об’єктом загального прагнення на всьому українському етнічному просторі. У цьому розумінні Тарас Шевченко може вважатися творцем і батьком сучасної української нації та українського державницького проекту. Мабуть саме тому увічнення пам’яті Т. Шевченка набуло значних масштабів в Україні та за її межами. За документами Державного архіву Сумської області можна прослідкувати як у 20-му столітті відзначалися Шевченківські дні.

Перші згадки про їх відзначення у документах ДАСО датовані 1913, 1914 роками, на які припали підготовка та відзначення 100-річчя від дня народження поета. Так у приписі інспектора народних училищ 2-го району Полтавської губернії знаходимо рекомендації утримувати учнів навчальних закладів Ромнів та Роменського повіту від участі у святкуванні ювілею Т. Г. Шевченка. Але разом з тим дізнаємося з припису, що громадськістю активно розгорталися читання, присвячені Шевченку, розповсюджувалися твори та життєописи поета, в театрах показували вистави за його творами. Про острах, з яким влада ставилась до заходів із вшанування Шевченка яскраво свідчить рапорт помічника Роменського повітового справника, який називає учасників шевченківського вечора «столпами українського націоналізму».

Але передова, патріотично налаштована частина суспільства наполегливо привертала увагу до імені національного поета. У першому номері російськомовного журналу «Украинская жизнь», що друкувався у Москві, опубліковано перелік заходів до роковин Шевченка, серед яких видання шевченківського збірника поезій, встановлення пам’ятника поету на кошти, зібрані від продажу збірника.

У 1914 році група гласних Конотопської міської думи звернулася до Конотопської міської управи із заявою про необхідність найменувати одну з вулиць м. Конотопа Шевченківською та встановити бюст поету у міському сквері. З подібною заявою до Сумської міської думи у 1917 році звернулося Товариство «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка: одну з кращих вулиць міста Петро-Павлівську пропонувалося перейменувати на вулицю імені Шевченка, а також назвати іменем поета одну із шкіл міста. У майбутньому передбачалося встановити пам’ятник Кобзареві у Сумах.

У 1917 році розпочалася українська революція, ім’я Шевченка стало символом cтворення вільної Української держави. Так 12 березня 1917 року у Петрограді відбулася панахида по Шевченку та маніфестація українців під жовто-блакитними знаменами із співом «Заповіту», з вимогами створення українських шкіл, проголошення вільної України.

Після поразки української революції більшовистський режим, що встановився в Україні, не наважився викреслити Кобзаря з історії завдяки національному характеру творчості та надзвичайному поширенню в народі. Однак вирішив провести «адаптацію» його доробку під радянську дійсність.

В листі до Лебединської чоловічої гімназії за 1918 рік Комісар освіти Лебединської повітової Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів пропонує дні пам’яті Шевченка «ознаменувати влаштуванням читання лекцій про значення поезії народного Кобзаря… влаштовувати концерти або спектаклі, збори від яких направити на створення Будинку науки його імені у м. Лебедині». А у відозві до населення Глухівщини, датованої 1918 роком, міститься заклик до проведення повсемісних мітингів. У постанові Синівського волосного ревкому (1920 рік) звучить заклик до селян приєднуватися до святкових заходів, що організовувалися учасниками «Просвіти». Цікавим є припис на документі «національне свято», під час якого навіть заборонялася будь-яка праця.

До проведення Шевченківських днів у 20-х роках 20-го століття залучалися, як правило, всі освітні та культурні установи. Майданчиком проведення свята на честь Шевченка у Сумах у 1920 році стали театри Художеств, Корепанова, «Ампір», а основними виконавцями були учні гімназій, училищ, самодіяльних товариств. У програмі заходів – реферати про життя та творчість Т. Г. Шевченка, декламація його творів, «живий малюнок».

З 20-х років 20-го століття застосовувалася практика присвоєння імені Т. Шевченка вулицям, населеним пунктам установам. Програми і склад комісій з розробки заходів щодо святкування Шевченківських днів, увічнення його пам’яті розглядалися на найвищому державному та місцевому рівнях. Питання святкування 125-річчя від дня народження розглядалося навіть на засіданні оргкомітету Президії Верховної Ради УРСР по Сумській області у 1939 році поряд з важливими організаційними питаннями по створенню Сумської області.

Шевченківські дні проводилися і у воєнний час. Німецька окупаційна влада, заграючи з населенням українських земель, дозволяла проведення святкових заходів. У газеті «Сумський вісник», що видавалася у Сумах, оповіщалося, що 10-11 березня 1942 року жителі міста можуть переглянути виставу «Назар Стодоля», відвідати концерт за творами Т. Шевченка13. А газета «Відродження»,орган Роменської міської управи, подає матеріал про проведення Шевченківського тижня у Ромнах у березні 1943 року.

У післявоєнний час шевченкініана набула нових форм. Особливо насиченою була програма по відзначенню 150-річчя від дня народження Т. Шевченка у 1964 році. В обласному центрі була відкрита 17-а обласна виставка самодіяльних художників, у містах та селах проведені читацькі конференції, огляди художньої самодіяльності. У м. Кролевці та с. Лифине встановлено меморіальні дошки на честь перебування тут Кобзаря, а село Гирине Конотопського району, у якому побував Т. Шевченко, перейменовано на с. Шевченкове. У 1989 році з нагоди 175-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка в Сумській області передбачалося проведення обласного свята української мови, конкурс на кращий твір, присвячений Кобзареві, конкурси кобзарських колективів, зустрічі з кобзарями та бандуристами, проведення обласної наукової конференції.

Явищем світового масштабу, пов’язаним з іменем Т. Шевченка, можна вважати встановлення пам’ятників, Всього у світі існує понад 1100 пам’ятників поету, з яких близько п’ятидесяти за межами України. На Сумщині встановлено більше двадцяти пам’ятників Шевченку у 20 столітті. Десять з них створені уродженцями Сумської області І. П. Кавалерідзе та Я. Д. Красножоном і скульпторами Сумської художньо-виробничої майстерні товариства художників України. У 1918 році було відкрито один з перших пам’ятників Кобзареві у Ромнах на народні кошти за проектом І. П. Кавалерідзе. Рішенням виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів від 14 серпня 1981 року пам’ятник реставровано. У Сумах пам’ятник Т. Шевченку зведено у 1926 році, про що у газеті «Плуг і молот» за 14 березня 1926 року є замітка: «Як відомо, в Сумах по вул. ім. Шевченка в Комсомольському саду будується пам’ятник Т. Шевченку за ескізом відомого скульптора Кавалерідзе». Однак пам’ятник зберігся до 1952 року, реставрації він не підлягав. Тому у 1957 році виконкомом Сумської міської Ради народних депутатів прийнято рішення про виділення 90 тисяч карбованців на виготовлення пам’ятника поетові та встановлення його у сквері імені Шевченка.

Інформація актуальна на:

01.10.2020