Державний архів Сумської області

Офіційний вебсайт органу виконавчої влади України

Людям із порушенням зору

EnglishUkrainian

Контакти
Карта, спосіб добирання, графік роботи, телефони, e-mail, вебсайт

Громадянам

Документи on-line

Інформаційна діяльність

Про нас

Архівні установи

Державний архів Сумської області

Офіційний веб-портал органу виконавчої влади України

«Іван Багряний: життя і творча доля»

«Іван Багряний: життя і творча доля»

Вікторія КОСТЕНКО
головний cпеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

Іван Павлович Багряний (Лозов’ягін, Лозов’яга) – один з найвидатніших українських письменників XX століття зі світовим ім’ям, публіцист, журналіст, редактор, художник та політичний діяч. Голова Української національної ради. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992 р., посмертно), номінант на Нобелівську премію з літератури (1962 р.)

Народився Іван Багряний 19 вересня (2 жовтня) 1906 року в сім’ї Охтирського міщанина Павла Петровича Лозов’ягіна та Євдокії Іванівни Кривуши, яка походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки, про що свідчить запис у метричній книзі Покровського собору м. Охтирка Охтирського повіту Харківської губернії (Державний архів Сумської області (далі – ДАСО), фонд 745, оп. 1, спр. 148, арк. 57). Окрім Івана родина також виховувала сина Федора та двох доньок Неонілу та Єлизавету.

Навчався в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. У 1920-х роках навчався у Краснопільській школі художньо-керамічного профілю і Київському художньому інституті, працював у Кам’янці-Подільському та на шахтах Донбасу, багато подорожував Україною. Але, на відміну від багатьох інших письменників назавжди зберіг відданість своїй малій батьківщини. Майже в усіх його творах є щемливі згадки про Слобідську Україну, про ті прикордонні землі, які були залиті кров’ю закатованих, вбитих голодом та війною.

«…на тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия доля є чи не найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану. На тій Слобожанщині, що пройшла найтяжчий шлях, який тільки можна уявити. Спершу склала на жертовник великої революції безліч жертв в ім’я братерства, рівності й свободи – в святому пориві до прекрасного міту, до “вселюдського щастя”… А потім перша пішла масово по тюрмах і каторгах, брутально стероризована, цинічно обдурена, ошукана… Потім великими масами вимерла від голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в ім’я тієї свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але відчайдушний опір найчорнішій, найгидшій ницості й тупій звірячій жорстокості, піднесеній до ступня новітнього “вірую”… Пізніше, як частина Европи, найдальше висунена на схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерти в апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем із таким “вірую”, двох велетенських, ворожих одна одній і спільно в однаковій мірі ворожих цій землі, сил – червоної й брунатної, під знаком п’ятикутної зорі й під знаком чорної свастики. Ця земля стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи в своїй трагедії трагедію цілої доби. Сплюндрована й розтоптана під чобітьми незчисленних орд, опанцерованих в залізо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землі.

Словом, дія відбувається на частині території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. Спихають і, здається, ось-ось, ось-ось зіпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову…»

(Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»).

Свої перші серйозні літературні кроки І.Багряний здійснив у буремні 20-ті роки. Десь в цей же час почав займатись образотворчим мистецтвом: малював портрети, карикатури, ілюстрації, оформлював вистави. Це ремесло в майбутньому ще не одного разу прокорме і врятує його в скрутні моменти.

У 1928 році Багряний приєднався до літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»; попередня назва – «Ланка»), до якої входили Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші. У 30-ті роки на членів об’єднання чекали репресії.

У 1929 році вийшла друком поема І.Багряного «Ave Maria», яка стала сенсацією в літературному колі, вона вийшла коштом автора в Охтирці з дозволу письменника Б.Антоненка-Давидовича, який на той момент займав посаду голови місцевої освіти. На початку 30-х років І.Багряним була написана книга поезій «У поті чола», яку цензура не пропустила. За віршований історичний роман «Скелька», написаний І.Багряним у 1928 році, а опублікованим у 1930 році, на письменника був навішений ярлик «куркульського письменника».

1932 рік став поворотним у біографії письменника – Івана Багряного заарештували у Харкові за звинуваченням у «контрреволюційній агітації» та засуджено на три роки заслання на Далекий Схід. Після спроби втечі із заслання І.Багряний був ще раз заарештований та отримав новий термін (ще три роки). Про період заслання відомо доволі мало, лише окремі короткі згадки самого І.Багряного: жив серед українців «Зеленого клину», одружився на Антоніні Зосимивій, з якою у них народилося двоє дітей.

Після повернення додому у 1938 році І.Багряного було заарештовано вдруге, повернувшись до колишнього слідства. Однак багатьох людей, які фігурували в справі 1932 року, вже не було в УССР: хтось засланий на Соловки, хтось – в сибірські концтабори, а дехто – розстріляний. Були спроби пошуку свідків, телеграфічні запити у Москву. Слідство затяглося. Саме в цей період відбулася зміна влади в радянському НКВС – падіння одіозного Миколи Єжова. Восени 1940-го через брак доказів І.Багряний був випущений на волю без права виїзду із рідного міста будь-куди. Тавро «ворога народу» дошкуляло найбільше з усього.

Втечу із заслання та тюремні роки, проведені у м. Харків, Багряний частково описав у своїх романах «Тигролови» (1947 р.) та «Сад Гетсиманський» (1950 р.)

В Охтирку до чоловіка переїхала дружина, Антоніна Зосимова з сином Борисом. Там вони жили у будинку по вул. Нижньо-Котелевська, 61, у батьківському будинку, розділеному на дві сім’ї: Іванову та брата Федора. Разом з родиною письменника жила і його сестра Ліза, яка залишилася круглою сиротою.

Друга світова війна застала Багряного хворим на лікарняному ліжку, коли він оговтувався після двох арештів. Щоб заробити собі на хліб, працював художником – малював портрети земляків, художником-декоратором в Охтирському театрі, писав у газети місцевої колаборантської адміністрації, зокрема, під псевдонімом «Сорок Сорок», «Микола Багряний» та інші – до харківської «Нова Україна» та охтирської «Голос Охтирщини». Уже в еміграції в листі до М.Воскобійника (5 липня 1958 року) І.Багряний пояснював: «Перебуваючи на окупованій території, людина не може бути цілком вільною від нав’язаних їй «правил гри». Єдине, що залишається, – утаємничувати свої справжні переконання».

У 1943 році з наближенням Червоної армії до Охтирщини І.Багряний рушив на захід. Це рішення було одним із найскладніших і трагічних у долі письменника, він не тільки назавжди попрощався з рідною Охтиркою, а й з дружиною і сином. Багряний подався на Галичину, де активно включився в українське націоналістичне підпілля. Їздив на Волинь, Карпати, в розташування бойових загонів Української Повстанської Армії. Коли фронт наблизився до заходу, Іван Багряний разом з групою УГВР Миколи Лебедя відійшов за кордон.

Нелегально перебравшись у 1945 році до Німеччині, спершу в Ауґсбурзі, а потім у Новому Ульмі, увійшов до групи діячів, що заснували МУР – «Мистецький Український Рух».

У 1947 році в еміграції Іван Багряний одружився вдруге на Галині Тригуб. У пари народилося двоє дітей – син Нестор і донька Роксолана.

У роки примусової репатріації людей з підрадянської України Багряний написав свій найголовніший памфлет «Чому я не хочу повертатися до СССР?», що був опублікований українською, англійською, італійської та іспанською мовами і набув великого розголосу та став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Однією із таких репатріанток, яка на собі відчула усю жорстокість радянської влади, була і рідна сестра Багряного Єлизавета Павлівна, яка була не тільки остарбайтеркою, але й в’язнем концтабору Дахау.

Після розриву з ОУН І.Багярний долучився до створення нової Української революційно-демократичнохї партії (далі – УРДП) і невдовзі очолив її. Ставлячи за мету незалежність України, УРДП орієнтувалася не на зовнішнє втручання, але на «визрівання» незалежності зсередини, через поступову політичну активізацію населення УРСР. Багряний був переконаний, що українські комуністи і комсомольці повинні стати прихильниками ідеї незалежності та реалізувати її, а політично активна діаспора може лише прискорювати та коригувати цей рух.

У пізній період емігрантського життя Багряний продовжував писати прозу і поезію, активно творив і в царині дитячої літератури. Його дитяча книжка «Телефон» і досі має популярність в українських книгарнях та на ярмарках.

Радянська влада полювала на Багряного та намагалася виманити його, вдававшись до болісних психологічних прийомів. Так більшовики змусили виступити по радіо Бориса, сина Багряного від першого шлюбу, який повідомив, що мав намір публічно зректися «батька-негідника», проте «синівське почуття» взяло гору й він закликав батька «покаятися і припинити ганебні наклепи на свою батьківщину та не вводити в оману своїх земляків, які страждають на чужині». Багряний відповів синові словами гоголівських героїв: «Якщо ти – Остап, то ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Незважаючи на стриману відповідь, ця подія спричинила сильне нервове потрясіння, погіршивши і так слабке здоров’я письменника. Заслання та арешт не могли не позначитися на здоров’ї письменника. Він мав хворобу серця, сухоти, діабет, інші хвороби.

У 1963 році Івана Багряного спробували висунути на здобуття Нобелівської премії, але, на жаль, процес цей зупинився у зв’язку зі смертю письменника 25 серпня того ж року. Похований на цвинтарі у місті Новий Ульм (Німеччина), на надгробку – короткий надпис німецькою мовою: «Іван Багряний – український письменник».

Іван Багряний – незламний борець з жагою до життя та перемог. Його непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект, яскрава творчість, життєві перепитії, карколомні пригоди і мандрівки зробили його одним із найяскравіших героїв в українській історії ХХ століття. Він сам був тією людиною, про яку писав у своїх творах – тим, хто «чинить опір до кінця і зрештою тріумфує над нелюдською силою, яка хоче її розтрощити».

Іван Спиридонович Абрамов – краєзнавець, етнограф, педагог

Іван Спиридонович Абрамов - краєзнавець, етнограф, педагог

Катерина КОДАК – 
провідний архівіст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

Любов до рідного краю, знання його історії – основа, на якій тільки і може здійснюватися ріст духовної культури всього суспільства.
Д.Лихачов

Все починається з малого — одна оповідка, одна фотографія, спомини старожилів, один документ — можуть заповнити «білі плями» в історії краю, наситити її подробицями, сформувати цілісну картину життя цілих поколінь і територій. Кропітка робота етнографів і краєзнавців допомогла зберегти і розкрити історію рідної Сумщини для сьогоднішніх поколінь. Одним із таких вчених був Іван Спиридонович Абрамов — педагог, краєзнавець, етнограф, літературознавець, фольклорист.

Народився Іван Спиридонович у містечку Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії 20 червня 1874 року в багатодітній сім’ї покрівельника-різб’яра. Всього у Спиридона Єгоровича та Тетяни Дармидондівни було семеро дітей, Іван був шостою дитиною.

ДАСО Ф.1190, оп. 2, спр. 4, арк..45зв.

Запис №17 з метричної книги Успенської церкви м.Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії про народження Абрамова І.С.

У 10 років хлопчик закінчує початкову школу у Вороніжі та успішно складає екзамен на безкоштовне навчання в сільськогосподарській школі на хуторі Воздвиженка, покровителем якої був М.І.Неплюєв. Після закінчення в 1892 році її з відзнакою залишився викладати на наступні 2 роки. Згодом Абрамов отримав місце вчителя в школі в с.Студенок і пропрацював там один рік. В 1895 році Іван Спиридонович вступив до Глухівського педагогічного університету, де провчившись три роки, був направлений викладачем у двокласне міське училище в місті Рівне Волинської губернії. Та вже починаючи з 1900 року Іван Спиридонович переїжджає до Петербургу і залишається там аж до 1933 року.

Саме в Петербурзі Абрамов розкриває в собі жагу до етнографії та археології, він починає відвідувати  засідання Відділу етнографії Імператорського Російського  географічного товариства. У 1902-1903 роках слухає повний курс лекцій у приватному вищому навчальному закладі — Археологічний інститут. У період 1904-1906 років Іван Спиридонович здійснює чотири етнографічні розвідки — до Курського, Чернігівського та Волинського повітів. Під час експедицій він зібрав колекцію етнічного одягу, предметів побуту. Етнографу вдалося зробити унікальні фотографії жителів, архітектури та пейзажів.

Саме в перші десятиліття ХХ ст. з’являється більша частина фолькльорно-етнографічних публікацій Абрамова. Вперше публікуються матеріали етнографічних розвідок: “Чернігівські малороси. Побут і пісні населення Глухівського повіту”, народна комедія “Цар-Максиміліан”, в журналі “Живая  старина”: “Обряд “сповивання” в Курському повіті”, “Чому в росії помирає багато дітей? (народна легенда)”, “Легенди бджолярів”. Пізніше друкуються такі праці, як “Про колядки та щедрівки в Чернігівському повіті” (“Київська старовина”, 1908 р.), “Український елемент у вихованні Ушинського” (“Народний вчитель” 1909 р.).  У 1914 році виходить книга нарисів І.С. Абрамова “Під рідним сонцем”, в 1925 році друкується книга “Пізнання рідного краю” у співавторстві з  О. Дзенс-Литовським. У 1927 році у видавництві “Життя і знання” виходить друге видання книги Івана Спиридоновича “Що говорять забуті могили”. Того ж року в Ювілейному збірнику на пошану акад.Багалія вчений розміщує статтю “Літописний Вороніж на Чернігівщині”.

Протягом 20-х років 20 століття І.С.Абрамов пише велику кількість статей для ленінградського журналу “Краєзнавство”, де активно закликає до широкого розвитку, збору та вивченню фолькльору, виявлення та охороні пам’яток історії. На початку 30-х років журнал “Краєзнавство” визнають небезпечним для держави та суспільства, журнал закривають, а співробітників репресують. Вперше Івана Спиридоновича арештовують 12 грудня 1930 року та засуджують 20 травня 1931 року за ст.58-11 КК СРСР до висилки на 3 роки до Північного краю. Завдяки клопотанням друга В.Д. Бонч-Бруєвича Абрамов був звільнений 18 листопада 1931 року з дозволом на вільне проживання на всій території СРСР. Через 2 роки, 9 жовтня 1933 року, вченого етнографа знову арештовують і засуджують на 3 роки висилки. Покарання Іван Спиридонович відбуває в м. Тюмень, по завершенню терміну був звільнений 3 листопада 1936 року з забороною проживання в обох столицях і великих містах. Відтак І.С.Абрамов повертається до рідного Воронежа.

Після повернення на Батьківщину оселяється у вільній кімнаті в будинку брата. Спочатку працює вчителем російської мови у місцевій школі, пізніше завідує шкільною бібліотекою. В 50-тих роках активно друкуються роботи вченого у місцевій газеті “Зоря”, всі вони присвячені історії рідного Воронежа: “З спогадів про минуле”, “Безправна доля жінки в піснях минулого”, “Старовинна бувальщина воронізьких лісів”, “Містечко у ХІХ столітті”, “Народний месник Гаркуша”, “Воронізькі прялі”, “Воронізькі кургани — пам’ятники старовини”, “Воронезькі краєзнавці” та ін. Матеріали, які були покладені в основу цих статей, збиралися Іваном Спиридоновичем в часи його  роботи в школі й розкривали історичне, археологічне та фолькльорно-етнографічне багатство рідного краю.

Абрамов І.С. Воронізькі кургани – пам’ятники старовини. ДАСО, газ. «Зоря» № 65, 31 травня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Старовинна бувальщина воронізьких лісів. ДАСО, газ. «Зоря» № 71, 14 червня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Жорстокий сотник. ДАСО, газ. «Зоря» № 83, 12 липня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Містечко у ХІХ столітті. ДАСО, газ. «Зоря» № 92, 2 серпня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Народний месник Гаркуша. ДАСО, газ. «Зоря» № 95, 9 серпня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Воронізькі прялі. ДАСО, газ. «Зоря» № 101, 23 серпня 1959 р., арк.. 4, інв.438
Абрамов І.С. Воронізькі краєзнавці. ДАСО, газ. «Зоря» № 113, 20 вересня 1959 р., арк.. 4, інв.438

В грудні 1956 році краєзнавець отримує лист з Ленінграду з Постановою Особливої Наради при колегії ОДПУ, де йшлося про перегляд його справи військовим трибуналом, припинення слідства та закриття справи за відсутності складу злочину. 

Обірвалося життя етнографа 30 квітня 1960 року. Поховали Івана Спиридоновича на Нікольському кладовищі. Племінниця вченого згадує: “На похорон прийшло багато людей — вчителі, учні, сусіди, родичі.” Довгий час ім’я і внесок до історичної роботи Івана Спиридоновича Абрамова були забуті та завдяки роботі вже сучасних дослідників рідного краю (В.В.Терлецький, С.В. П’ятаченко, Т. Рязанова) вдалося відати належну шану цьому видатному краєзнавцю. В 2010 році ініціативна група вороніжців, в яку входили ті, хто знав і пам’ятав Івана Спиридоновича, а також ті, хто знайомий з його науковою спадщиною, звернулися до депутатів Воронізької селищної ради з  проханням увічнити пам’ять цієї особливої людини. Колишню вулицю імені Карла Маркса, де знаходиться будинок, у якому мешкав вчений, перейменували на честь І.Абрамова, а на будинку встановлено пам’ятну дошку.

Книга ДРАЦС про смерть по Середино-Будському району Сумської області за 1942-1943 роки як джерело для вивчення історії

Книга ДРАЦС про смерть по Середино-Будському району Сумської області за 1942-1943 роки як джерело для вивчення історії

Ольга КЛЮЄВА – начальник відділу інформації та
                                   використання документів
                                   Державного архіву Сумської області

      Історія Середино-Будського району Сумської області часів ІІ світової війни доводить, що відголоски про жертви  війни лунають через багато десятиліть. І завдання прийдешніх поколінь вивчати всі першоджерела з історії війни, щоб ніхто з тих, хто загинув на війні, не був забутий, а події тимчасової окупації українських земель у 1941-1943 роках були ґрунтовно досліджені.
     На території Середино-Будського району  у роки ІІ світової війни діяла військова окупаційна влада, представлена комендатурами, які спиралися на загони німецької поліції, жандармерії та військові підрозділи. Крім військової влади діяла ще й поліцейська – гестапо, завданням якої була боротьба з опором місцевого населення окупаційній владі.
На півночі Сумської області, зокрема у Середино-Будському районі, у період ІІ світової війни діяли найбільші партизанські об’єднання під проводом С. Ковпака  та О. Сабурова. Визнаючи силу партизанів, нацисти вводили жорстку систему боротьби з ними. Для підсилення боротьби були залучені військові частини угорців, які мали на озброєнні не лише ручну зброю, а й гармати, міномети, танки. Але під жорна нацистської  військової  машини потрапило і  місцеве населення району, яке стало заручником і учасником  цієї боротьби. Прояв непокори,  допомога партизанам, порушення наказів окупаційної влади тягнули за собою покарання. Серед них штрафи, ув’язнення, катування. Але перше місце належало смертній карі.
    Про звірства нацистів свідчить акт Обласної надзвичайної комісії по встановленню та розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників по Середино-Будському району, датований 1943 роком. Всього за роки окупації, згідно з документом, було знищено 2434 мирних жителі по Середино-Будському району та 1161 по Хильчацькому району (частково входив до складу Середино-Будського району за адміністративно-територіальним поділом). Але жах та реалістичність тих подій посилюються  при знайомстві із записами у книзі реєстрації актів громадянського стану про смерть за 1942-1943 роки по Середино-Будському району, яка надійшла у 2020 році на зберігання до Держархіву. Ці записи про смерть не зовсім звичайні. По-перше, вони складені у 1943 році, але охоплюють період 1941 – 1943 років. По-друге, за винятком окремих індивідуальних записів про смерть громадян, вони представляють собою списки загиблих громадян частини населених пунктів Середино-Будського району під час тимчасової нацистської окупації. Це дані по населених пунктах Велика Берізка, Голубівка, Гутко-Ожинка, Жихове, Кам’янка, Лісне, Нова Гута, Очкине, Рожковичі, Середина-Буда, Стара Гута, Чернацьке.  По-третє, дають інформацію про загибель мирного населення не тільки безпосередньо від каральних операцій агресора, а й в результаті військових дій як то бомбардування, підрив на міні та ін. Також є записи про загибель місцевого населення від дій партизанських загонів.
     Найбільше зафіксовано у книзі реєстрації актів смертей жителів під час каральних операцій нацистських окупантів. Вражає у цих записах все: кількість загиблих в один день, вік загиблих, причини смерті. Лише 25 квітня 1942 року у с. Велика Берізка розстріляно більше 130 чоловік. Вік найменшого – 5 місяців, найстаршого – 70 років. Серед причин смертей, зафіксованих у книзі, «розстріляний німцями», «розстріляний поліцією (гестапо)», «убитий мадярами», «спалений німцями (мадярами)», «заколотий штиками мадярами», «зарізаний німцями», «замучений на смерть мадярами», «повішений німецькими розбійниками», «після катувань закопано живим», «розірвано гранатою». Крім того, у книзі є записи про загибель жителів в результаті військових дій: «на міні», «від поранення», «убито снарядом», «під час бомбардування», «у бою з партизанами». У списку загиблих жителів с. Жихове читаємо: «під час бою мадяр з партизанами у березні 1943 року убито 75 осіб» (мається на увазі мирного населення). В окремих записах причинами смерті зазначено «убитий партизанським загоном» (с. Стара Гута), «убита за зв’язок з поліцією» (с. Нова Гута).
     Книга реєстрації актів громадянського стану про смерть по Середино-Будському району Сумської області за 1942-1943 роки є цінним джерелом для вивчення історії часів ІІ світової війни, можливістю для дослідників безпосередньо познайомитися з першоджерелом інформації, а нащадкам жителів Середино-Будського району перевірити та впевнитися у достовірності відомостей про своїх родичів у буремні 1941-1943 роки.

До історії найстарішої початкової школи м. Суми

До історії найстарішої початкової школи м. Суми



Ольга КЛЮЄВА – начальник відділу інформації та
                                   використання документів
                                   Державного архіву Сумської області 

         У 2023 році  Сумська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5 м. Суми мала відзначати 120-у річницю заснування. Але що говорять документи, які зберігаються у Державному архіві Сумської області, про історію найстарішого навчального закладу початкової освіти сучасних Сум. 
      В архівному фонді Сумської повітової земської управи м. Суми зберігається копія протоколу сходу селян І та ІІ Лучано-Баранівських товариств та жителів с. Баранівки та с. Луки від 17 серпня 1897 року, на якому відбулося обговорення питання про відкриття народної школи в с. Баранівці. Підставою для обговорення даного питання стало бажання дворянки Олени Михайлівни Линтварьової  прийти на допомогу населенню Баранівки та Луки у будівництві школи. Олена Михайлівна дарувала земельну ділянку, яка їй належала, для зведення будівлі школи. 
         На сході сільських товариств було вирішено «прийняти дар» від Линтварьових та просити Сумську повітову земську управу про надання допомоги у будівництві та утриманні навчального закладу на 100 учнів в с. Баранівці. У приговорі, прийнятому на сході, пропонувалось просити про такі умови: 1/3 частину витрат на будівництво повинне забезпечити Сумське повітове земство, 1/3 – Харківське губернське земство, 1/3 – місцеві сільські товариства. Утримання школи мало відбуватися за рахунок Сумського земства та сестер Линтварьових у половинному розмірі.
       Заява про дарування землі для школи, підписана сестрами Оленою та Наталією Линтварьовими, була направлена до Сумської земської управи. У заяві зазначалося, що Олена Линтварьова виявила бажання передати Сумському земству по купчій відомості безкоштовно півдесятини землі біля с. Баранівки для зведення будівлі школи. Крім того, сестри Линтварьови зобов’язувались надати всю необхідну для будівництва цеглу зі старого винокуренного заводу, який їм належав. Також  кожна із сестер Линтварьових, згідно із заявою, виділяла на утримання школи по п’ятдесят карбованців на рік.
        22 серпня 1897 року до Сумського повітового земства надійшла копія приговору І та ІІ Лучано-Баранівських сільських товариств Сумської волості. На підставі цього документу та заяви сестер Линтварьових Сумською повітовою земською управою була підготовлена доповідь Сумським черговим повітовим земським зборам про облаштування початкового училища в с. Баранівці Сумської волості. До доповіді докладалися кошторис та план навчального закладу. Всього планувалося вкласти в будівництво школи 3 840 карбованців. Згідно з планом кам’яної будівлі для земського училища у приміщенні повинні бути два навчальних класи, бібліотека, кухня, кімната для вчителя. Розмір школи складав 32 аршина на 13,5 аршин. Управа пропонувала Сумським черговим повітовим земським зборам задовольнити клопотання І та ІІ Лучано-Баранівських товариств щодо будівництва училища в с. Баранівці, затвердити план та кошторис, асигнувати на будівництво школи кошти Сумської земської управи, клопотати перед Харківським губернським земством про надання фінансової допомоги. Будівництво школи передбачалося здійснити у 1898 році.
         У звіті про стан навчальних народних училищ Сумського повіту за 1900 рік, у переліку двокласних сільських училищ, підвідомчих повітовій училищній раді, вже зустрічаємо сільське Баранівське училище. 
   Отже, виходячи із архівної документальної бази, найстаріша початкова школа сучасних Сум, нині Сумська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5 м. Суми,  почала функціонувати в 1898 або 1899 році, а не в 1903, як зазначалося  раніше у деяких джерелах. 

До 145-річчя від дня народження Олександра Олеся

До 145-річчя від дня народження Олександра Олеся


Вікторія КОСТЕНКО – головний cпеціаліст відділу інформації
                                           та використання документів Державного
                                           архіву Сумської області

                 Дивлюсь на пройдену дорогу,
                  І гнів, і жаль мене пече…
                 Але у нашу перемогу
                 Усе ж я вірю гаряче…

                 Як завтра день угледять люде,
                 Як зійде сонце золоте,
                 Так Україна жити буде,
                 Так наша мрія процвіте.

     5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині народився український письменник, поет, драматург, майбутній майстер інтимно-особистісної та громадянської лірики Олександр Іванович Кандиба, відомий під псевдонімом Олександр Олесь.
     Родина Кандиб досить рано втратила батька. Іван Федорович загинув, працюючи на рибних промислах в Астрахані. Одинадцятирічний Олександр разом з двома молодшими сестрами залишились на руках у матері Олександри Василівни. Незважаючи на всю важкість свого становища, мудра та чуйна Олександра Василівна, зробила все, що було в її силах, що б дати освіту своїм дітям. Саме матір привила любов до читання, в одинадцять років маленький Олександр знав Шеченківський «Кобар» напам’ять.
     Багато часу діти проводили у дідуся Василя Грищенка у Верхосульці. Ці миті дитинства, проведені у мальовничому краї, назавжди залишаться у серці поета та неодноразово будуть відображені у його поезії.
     У Білопіллі Олександр ходив до двокласного, так званого Волковського училища. Згодом за порадою материного брата Олексія вступив до Дергачівської хліборобської школи під Харковом, а мати з сестрами оселилися у Сумах, винайнявши квартиру на Петропавлівській вулиці. Олександр часто бував там наїздами то з Харкова, то з Києва. Закінчивши школу, О.Олесь вступив до Київського Політехнічного Інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за право слухання лекцій, кинув інститут і став практикантом у маєтку Харитоненка. На Миколаївському цукрозаводі був одним із організаторів театру та виступав у різних п’єсах.
     До Харківського ветеринарного інституту Олександр Олесь вступає 1902 року, але через брак коштів не міг заплатити за подальше навчання та був відрахований через один семестр. У серпні 1903 він повторно подає прохання на ім’я директора інституту, щоб його зарахували студентом першого курсу і після складання іспиту з латини знову стає студентом Харківського ветеринарного інституту, де продовжував навчання до 1908 року.
     1903 рік став знаковим у житті та творчості Олександра Олеся. На відкритті пам’ятника Івана Котляревському у Полтаві він познайомився з багатьма відомими українськими письменниками та культурними діячами: Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком та ін. Ця знакова подія стала поштовхом для Олеся і він почав писати свої вірші українською. Вже у 1907 році у Петербурзі виходить його перша книга віршів під назвою «З журбою радість обнялась». Друкуватись він почав під псевдонімом Олександр Олесь, саме так його називала дружина Віра Сватковська, з якою він одружився у 1906 році. У 1907 році у них народився син, який увійде в історію як поет, політичний діяч, археолог і буде відомий під псевдонімом Олег Ольжич.
   Олександр Олесь мріяв про Київ, хотів оселитися там, знайти достойну роботу і віддатися улюбленій справі – літературі. Але Київ приніс йому багато розчарувань. На жаль, зайняти посаду у видавництві та редакції письменникові не вдалося. У Києві він змушений був працювати ветеринарним лікарем на скотарні: мала зарплата, тяжка праця та головне – жахливі картини, які доводилося щодня бачити письменнику.
     До 1917 року Олександр Олесь видав 6 книг. Поетичні враження від зустрічі з Гуцульщиною знайшли відображення у поемі «На зелених горах». Подорож Європою надихнула письменника на низку віршів: «Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить».
      Розпад Російської імперії вселив надію в Олександра Олеся на довгоочікувану свободу українського народу.
                        Живи, Україно, живи для краси,
                        Для сили, для правди, для волі!..
                        Шуми, Україно, як рідні ліси,
                        Як вітер в широкому полі.
    З початком війни більшовицької Росії проти України у 1918 році і падінням декількох українських урядів у поета розвіялися будь-які сподівання і радісні очікування, а його думки наповнюються жалем через жахливе кровопролиття українського народу. Прихильники національно-визвольного руху та невдоволені встановленням радянської влади вимушені були стати політичними емігрантами. Серед них був і Олександр Олесь. У 1919 році він виїхав до Угорщини як аташе з питань культури, призначений урядом Української Народної Республіки. Після поразки УНР О.Олесь відмовився повертатися на батьківщину та перебрався до Відня. Він продовжує писати про Україну, але досить стримано, щоб не зашкодити родині, яка залишилася вдома. У 1923 році дружині й сину дивом вдалося вирватися до Берліну та зустрітися з О.Олесем. Згодом родина перебралася до Праги. У Празі Олександр Олесь продовжує займатися літературою: писав вірші для дітей, видавав книжки, редагував заснований ним журнал політики, літератури та мистецтва «На переломі». Намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині. В еміграції поет написав сатиричну збірку «Перезва», де розкритикував та зобразив у карикатурному вигляді багатьох шанованих українських державних діячів. Навіть у вигнанні Олександр Олесь пильно стежив за літературними процесами у радянській Україні. На твори, які Павло Тичина писав на замовлення партії, Олесь відреагував віршем «І ти продався їм, Тичино…».
     Олександр Олесь жив мрією повернутися в Україну, однак жахливі події на батьківщині (Голодомор 1932-1933 років, арешти та розстріли української інтелігенції) стримували зробити вирішальний крок. Ніби картаючи себе за те, що не міг розділити ці страждання зі своїм народом, Олександр Олесь переносить свої болісні переживання у свої твори. Саме тоді він написав всім відомий вірш «Європа мовчала…».
                       Коли Україна за право життя
                       З катами боролась, жила і вмирала,
                       І ждала, хотіла лише співчуття,
                       Європа мовчала.

                       Коли Україна в нерівній борьбі
                       Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
                       І дружної помочі ждала собі,
                       Європа мовчала.
     А трагедія, яка спіткала родину його приятеля Антона Крушельницького стала поштовхом для написання усього за пару днів драми «Земля обітована»: «…Там, у твоїй «Обітованій землі», син доносить на рідного батька, що сховав на чорний день своєї родини, для його ж, донощика, два кіла зерна чи борошна, і посилає його за цей «злочин» на Сибір, на Соловки, на шибеницю…».
     Останні роки поета були наповнені тривожними думками за сина Олега, який став активним членом руху опору та боровся за незалежність Карпатської України, а згодом виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, маючи на меті відновлення української державності.
      Олександр Олесь пішов із життя 22 липня 1944 року у Празі через тяжку хворобу, цього ж року у червні у німецькому концтаборі Заксенгаузен жорстоко був закатований його єдиний син Олег Ольжич.
     У радянські часи твори Олександра Олеся були недоступні для пересічного читача. Будь-які намагання поширити інформацію про видатного письменника жорстокого придушувалися владою. Визнання Олександра Олеся відбулося лише у 80-х роках минулого століття. Рішенням виконавчого комітету Сумської обласної ради від 01.11.1988 на малій батьківщині були проведені заходи з вшанування талановитого земляка. У м. Білопілля в будинку, де народився Олександр Олесь, та у м. Суми по вулиці Петропавлівській, 83, де періодично жив поет, були встановлені меморіальні дошки.
   На виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», розпорядженням міського голови м. Суми від 19.02.2016 № 43-Р вулиця Радянська була перейменована на вулицю Олександра Олеся.
    У січні 2017 році Олександр Олесь повернувся на батьківщину. У Києві на Лук’янівському кладовищі були пе-репоховані останки українського письменника та його дружини Віри Кандиби.  

Українізація: початок. Чи є продовження?

Українізація: початок. Чи є продовження?

Ольга КЛЮЄВА  начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

        Сьогодні ми вже точно знаємо і розуміємо, що мова – це така ж зброя у протистоянні з ворогом як і та, що на фронті. Тому важливо до питання розвитку української мови підходити зважено та ґрунтовно, не повторюючи помилок минулих років щодо її впровадження, функціонування в суспільстві.
       Протягом 18-19 століть українська мова зазнала колосальних ударів та утисків, які насамкінець повинні були привести до остаточного її знищення в культурі, освіті, політиці, економіці, перетворивши на діалект російської.
       Перші спроби підняти українську мову із забуття та пригнічення були зроблені 100 років тому зусиллями Центральної Ради, яка отримала владу завдяки національним настроям у суспільстві. 5 квітня 1917 року в Києві відбувся з’їзд професорів та вчителів. На засіданнях зроблено доповіді про заснування українських середніх шкіл, підручники, українізацію сучасних середніх шкіл, методи українізації народних шкіл різних типів та ін.
      Але процес українізації був призупинений у зв’язку з втратою влади  та незалежності українським народом. Однак друга спроба зукраїнізувати суспільство на державному рівні відбулася вже у 20-і роки 20-го століття.
       Декретом ВУЦВК та Ради Комісарів України «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 01 серпня 1923 року передбачалось провести українізацію радянського апарату, бо «в зв’язку зі слабким розвитком української культури в цілому, внаслідок відсутності необхідних посібників, відсутності підготовлених педкадрів – життя привело до того, що на Україні домінуючою стала російська мова». Таку прихильність нової радянської влади до українського питання можна пояснити бажанням завоювати довіру серед українського населення, а  також тим, що у цей період в державних органах радянської влади ще перебували кадри, які дійсно вірили у побудову багатонаціональної демократичної держави.
     Проте результати українізації виявилися невтішні. Як зазначалося у виписі з протоколу засідання Великої Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 30 квітня 1925 року недостатні здобутки українізації пояснювалися тим, що робота у цьому напрямку «протікала, по-перше, за тяжких умов непережитої спадщини переваження російської буржуазної … культури над українською, що й досі є переважно тільки селянською, по-друге за умов недостатку грошових коштів і культурних сил для навчання української мови співробітників радянських установ, і по-третє – за умов недостатнього поновлення радянського апарату за рахунок нових українських елементів».
       30 квітня 1925 року було ухвалено постанову Ради Народних  Комісарів УСРР  «Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату». Нею, зокрема,  передбачалось:

  1. Перехід державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на українське діловодство не пізніш як 01 січня 1926 року.
  2. Проведення українізації в громадських організаціях окремим порядком з встановленням окремих строків.
  3. Усі зносини державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на території УСРР проводяться українською мовою.
  4. Збільшення тиражу видань відповідних підручників, розповсюдження української літератури.
  5. Видання загального академічного словника української мови, термінологічних словників з окремих галузей наук.
  6. Організація при державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств курсів української мови.
  7. Періодичне перевіряння українізації радянського апарату, особливо прийом на службу робітників, Народним Комісаріатом Робітничо-Селянської Інспекції УСРР і його місцевими органами.
  8. Індивідуальне перевіряння співробітників стосовно українізації покладалось на атестаційну комісію та  керівників установ з правом звільняти співробітників за недостатнє знання української мови.
  9. Заборонялось приймання на службу осіб, що не володіють українською мовою.
  10. Заснування Центральної Всеукраїнської Комісії для керівництва українізацією, на місцях  – губерніальних й округових комісій для керівництва проведенням українізації.

     Постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 16 липня 1925 року створювались «урядницькі комісії в справі українізації» при всіх установах, що підпадали під дію постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 30 квітня 1925 року. На них покладалося проведення обліку особового складу співробітників щодо знання української мови, ознайомлення співробітників установ з декретами й постановами органів влади щодо проведення українізації, роз’яснення значення цієї справи та наслідків у разі невчасного вивчення української мови.        
        Було розроблено окрему «Інструкцію про українізацію радянських установ на селі». Передбачалось при сільбудах та хатах-читальнях організовувати «Гуртки Українознавства». Крім вивчення української мови та українознавства, учасників планувалось залучати до драмгуртків, хорів, прослуховування лекцій про українську літературу, географію, історію. Адміністративне керування справою українізації сільських установ покладалося на райвиконкоми, методичне керування – на райінспектора Наросвіти і Зав.райкультвідділом.
    Для організації курсів з вивчення української мови в державних та громадських установах і організаціях було розроблено Положення. У документі зазначалося, що «завдання курсів – навчити володіти українською мовою (володіння усною і письменною мовою: правильність вимови, навики письма, запас слів, уміння викладати думку українською мовою…) та ознайомити з елементами українознавства».  Курси утворювались 2 рівнів: п’ятимісячні  «для осіб, що зовсім не володіють українською мовою» та тримісячні «для осіб, що біль-менш володіють українською мовою». Після закінчення курсів викладачі подавали оцінку знання кожного курсанта та загальний звіт завідуючому курсами, за доповіддю якого Комісією українізації встановлювалася категорія співробітника щодо знання української мови. Таких категорій встановлювалося три: І – цілком володіють українською літературною мовою, ІІ – засвоїли курс мови для щоденного вживання в установі, ІІІ – не зовсім засвоїли курс мови в достатній мірі (для щоденного вживання).
        Навчання на курсах мало проходити за розробленою Програмою, затвердженою Наркомосом. Програма складалася з двох частин: «З української мови» та «З українського письменства». Серед програмних творів для ознайомлення курсантам пропонувалися твори Гулака-Артемовського, Шевченка, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Грінченка, Винниченка, Вороного, Олеся, Вишні та ін.
      У «Методичній записці до програми української мови для курсів українознавства по державних установах УСРР на 1925 р.» визначалися форми праці: бесіди-розмови на найближчі та цікавіші для слухачів теми, читання літературно-художніх зразків, читання літературного твору самим викладачем, як зразок правильного читання, перекази читаного, оповідання слухачів на вільні теми, складання планів та конспектів усно і на письмі, складання зразків ділових паперів, декламація художніх творів, інсценування художніх творів, екскурсії в місця важливого значення для української культури, відвідування театру та ін.
       Які ж результати такої значної підготовчої роботи? На жаль, знову невтішні. Причиною цього був формальний підхід з боку держави. Це стосується і визначених строків проведення українізації, які були занадто короткими для такого масштабного процесу, і недостатньої матеріальної бази для реалізації форм проведення українізації. Суспільство так і не отримало в достатній мірі українські книги (до того ж українська книжка коштувала дорожче, ніж російська), підручники, словники, навіть бланки для ведення діловодства, здебільшого, були на російській мові. Не говорячи вже про відсутність достатньої кількості освічених кадрів для курсів з української мови, викладання на курсах часто було поверховим. Працівники установ та підприємств часто ігнорували відвідування цих курсів або навіть саботували. Як результат, керівники установ та підприємств порушували урядові декрети та постанови, приймали на службу осіб без знання української мови, не звільняли працівників, які не знали української мови. За поодинокими виключеннями, таких керівників не наказували, а це в подальшому і не спонукало керівництво виконувати приписи щодо українізації. Внаслідок такого становища речей повторні перевірки показували низький рівень знання української мови працівниками. Красномовно про стан українізації говорять цифри. Так на 01 січня 1930 року по районах Роменської округи відповідно до 3-х категорійної шкали в держустановах –  І категорія 21, 88 %, ІІ категорія 44, 75 %, ІІІ категорія 26, 63, в кооперативних організаціях –  І категорія 21, 74 %, ІІ категорія 38, 46 %, ІІІ категорія 21,4, на госпрозрахункових підприємствах – І категорія 27,88 %, ІІ категорія 39,4 %, ІІІ категорія 14,42,  в різних товариствах –  І категорія 25 %, ІІ категорія 58,3 %, ІІІ категорія 3,3.
    А починаючи з 1930 року процес українізації взагалі зійшов нанівець. Наступав період «великого перелому» в радянській державі. Це стосувалося не лише змін в господарстві, але і змін у ставленні до національного питання. Загоралася зоря «Великого терору», починалися арешти та виносилися вироки за приналежність до українства, знання його історії та культури.
    Отже, нині  питання вивчення, розвитку та вживання української мови повинно стати великою мотивацією для громадян України та держави Україна для збереження своєї ідентичності та незалежності. Для цього потрібно як усвідомлення кожним українським громадянином необхідності вивчати, використовувати українську мову, вдосконалювати рівень її знання, так і зважена політика держави у проведенні заходів впровадження та розвитку української мови, політика з урахуванням реалій та з баченням перспективи.

Історія проголошення незалежності України

Історія проголошення незалежності України

з нагоди відзначення 32-ї річниці Дня Незалежності України

Катерина КОДАК
провідний архівіст відділу інформації та використання документів

24 серпня 2023 року ми відзначаємо тридцять два роки незалежності України, з них останні десять років ми відстоюємо її, сплачуючи високу ціну. Українці завжди цінували свободу і гідність, а тому боротьба за самостійність і суверенітет була розпочата за довго до 24 серпня 1991 року.

За останнє століття наш народ чотири рази проголошував державність:

  • 22 січня 1918 року шляхом видання Центральною Радою УНР ІV Універсалу : «…однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу …»
  • 22 січня 1919 року об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.
  • 15 березня 1939 року з трибуни Сойму була проголошена незалежність Карпатської України: «…Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська…»
  • 30 червня 1941 року у Львові українські націоналісти під проводом Степана Бандери проголошують Акт відновлення Української Держави: « Волею Українського народу. Організація Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.»

Вирішальним для здобуття самостійності і незалежності України став кінець 1989 року. Подальший розвиток подій відстежимо з інформаційних повідомлень та статей в місцевих газетах, які  на той час були одним із основних джерел формування суспільної думки. Із заголовків місцевих газет за червень 1988 – жовтень 1989 рр. : «Про зміни Конституції СРСР з питань виборчої системи», «Демократична виборча система – шлях до повновладдя Рад», «На альтернативній основі» та багато інших – в суспільстві назріло питання про необхідність запровадження багатопартійної системи.

27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР приймає Закон «Про вибори народних депутатів УРСР», 28 жовтня 1989 року – Закон «Про мови в УРСР». Результатом стають вибори до парламенту в березні місяці 1990 року та проголошення української мови державною. Короткі інформаційні статті зі шпальт преси повідомляють, що 100 місць із 450 дісталися позапартійним кандидатам із демократичними поглядами. Створюється парламентська опозиція, що об’єднується у Демократичний блок України, провідною демократичною силою в об’єднанні стає Народний Рух України.

Знаменним  днем стало 16 липня 1990 року – затвердження Декларації про державний суверенітет України. Сумська обласна газета «Ленінська правда»  № 139 від 18 липня 1990 року на першій шпальті розміщує текст Декларації:

«…Верховна Рада Української РСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.». Одночасно того ж дня Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України».

Проголошення суверенітету було надвагомим рішенням, а ухвала декларації – історичним кроком, та попри це юридично і фактично все ще залишалася Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка була частиною Союзу.

Реанімувати старий режим намагалися підписанням нового Союзного договору, та це намагання зустріло супротив. Від так на шпальтах газет з’являються статті про голодування студентів у Києві та їхню підтримку в інших містах:

«Ми, студенти сумських сільськогосподарського, педагогічного та фізико-технологічного інститутів, повністю підтримуємо вимоги голодуючих студентів в місті Києві і на знак солідарності проводимо 17 жовтня загальноміській студентський страйк…» (Резолюція студентського загальноміського мітингу, газета «Ленінська правда» № 204 від 23 жовтня 1990 року.) У відповідь на жовтневі страйки Верховна Рада УРСР ухвалює постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві».

Події  19 серпня 1991 року були спробою «реанімувати» існуючу владу, але стали поштовхом до хвилі розгортання націонал-демократичного руху за незалежність  у більшості республік  Радянського Союзу, включаючи Українську РСР.

Так 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії шляхом голосування, абсолютною більшістю (346 голосів – «за», 1 – «проти») було ухвалено Акт проголошення незалежності України.

27 серпня виходить 136 випуск газети «Ленінська правда», де на 2 сторінках розкривається перебіг позачергової сесії Верховної Ради Української РСР з доповідями Л.М. Кравчука, О.О. Мороза та  І.Р. Юхновського:

«… На розгляд сесії виноситься Акт проголошення незалежності України. Депутати затверджують цей історичний документ. Відповідно до нього приймається пакет постанов, спрямованих на зміцнення суверенітету України, зокрема про проголошення незалежності України, про військові формування на Україні, про департизацію державних органів, установ і організацій…

Прийнято Закон України про надання додаткових повноважень Голові Верховної ради України.

Передбачено підготувати на розгляд Верховної Ради в найближчі місяці законопроекти про Збройні Сили України, про обов’язки і права внутрішніх військ по охороні громадського порядку, про органи державної безпеки, перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, введення грошової одиниці впровадження її в обіг та забезпечення конвертування.».

Та простого проголошення незалежності було недостатньо, тому було прийнято рішення про проведення Всеукраїнського референдуму. Це рішення було викликано необхідністю легітимізувати нову державу та завадити генеральному прокурору Радянського Союзу оголосити його незаконним.

Напередодні дня проведення референдуму, 30 листопада 1991 року, на першій шпальті газети «Сумщина» був надрукований «Бюлетень для голосування на Всеукраїнському референдумі», де був наведений текст акту проголошення незалежності України та питання: «Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» – «Так, підтверджую», «Ні, не підтверджую».

Вже 3 грудня публікуються регіональні дані щодо результатів референдуму та виборів президента: «Повідомлення Сумської обласної комісії з Всеукраїнського референдуму про результати підрахунку голосів при проведенні Всеукраїнського референдуму з питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?»…Кількість громадян, які взяли участь у референдумі – 88,4%, кількість громадян, які відповіли «Так, підтверджую» – 92,6%, кількість громадян, які відповіли «Ні, не підтверджую» – 4,9%…». ( газета «Сумщина» №61 від 03 грудня 1991 року)

6 грудня 1991 року стане відомий загальний результат по країні: 90,32% – «так, підтверджую», 7,58% – «ні, не підтверджую».

Першими незалежною Україну визнають Польща, Канада, Угорщина, Латвія, Литва. Газета «Сумщина» в №  62  за  04 грудня 1991 року розміщує на першій шпальті повідомлення ТАРС:

«АФІНИ.2.(ТАРС) Греція відкриє в Києві генеральне консульство, «як тільки стане можливим», заявив тут представник Грецького МЗС Еммануель Каламідас…

ОТТАВА.3.(ТАРС) Прейм’єр-міністр Канади Брайан Марлуні оголосив, що його уряд прийняв рішення визнати Україну як незалежну державу…»

Пізніше будуть ухвалені низка законів та договорів, які лише зміцнять сувереність та незалежність України: Закон «Про  Збройні Сили України», ратифікація Угоди про створення СНД, Закон «Про державний гімн України», Постанови про державний прапор і герб,  Конституція України та багато інших.

Через 32 роки після подій 1991 року ми продовжуємо формувати правову і незалежну державу з європейськими векторами. Ми як і раніше продовжуємо слідувати орієнтирам свободи і боротися за недоторканність наших кордонів.

Вчитель доброти

Вчитель доброти

( до 100- річчя від дня народження письменника Олексія Петровича Столбіна)

Інна Гончарова  –
начальник відділу інформації та використання документів

У 1997 році Олексій Петрович Столбін передав до Державного архіву Сумської області перші документи особового фонду та періодично поповнював його. Зараз особовий фонд письменника охоплює період з 1936 по 2016 роки. У фонді зберігаються документи біографічного характеру, рукописи творів, тексти нарисів, статей, рецензії, відгуки на твори, листування, авторські примірники виданих творів, бібліографічні покажчики, фотодокументи.

Олексій Петрович Столбін народився 03 листопада 1922 року на Курщині, але починаючи з 1928 року його життя пов’язане з Україною, а зокрема з Сумщиною. У с. Грузьке Конотопського району навчався в школі, звідси у 1941 році пішов на війну, воював на різних фронтах, мав нагороди. Після демобілізації вступив до Київського університету на факультет журналістики, але у зв’язку з тяжкою хворобою залишив навчання. Після одужання пішов працювати вчителем. У 1950 році закінчив навчання на заочному відділенні Глухівського учительського інституту, а в 1953 році – Сумський педагогічний інститут ім. А.С. Макаренка. Працював на посадах вчителя, завуча та директора школи, заступника директора обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, завідувачем шкільного відділу обласного відділу народної освіти. За успіхи у галузі освіти та педагогічної науки відзначений медаллю А.С. Макаренка. Коли в червні 1985 року в Сумській області була створена своя письменницька організація, то її головою було обрано О.П. Столбіна.

Літературний стаж Олексія Петровича обчислюється з 1947 року – часу опублікування першого нарису. Він автор 23 книг прози та 50 оповідань, упорядник 10 колективних збірників та 7 літературних альманахів «Слобожанщина», лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні та М.Хвильового. Він є почесним членом Українського товариства охорони природи.

Героями його повістей, оповідань та нарисів є школярі зі своїми уподобаннями і захопленнями. Автор пише про школу, її проблеми, про формування дитячої особистості. Через кожен його твір червоною ниткою проходить тема захисту рідної природи, що має важливе виховне значення. Твори Олексія Петровича є у програмі шкільного підручника з української літератури.

На його книгах: «Школа і життя» (1961), «Давайте дружить» (1964), «Школа романтиків» (1965), «Вожата з Берізок» (1968), «Шкільне лісництво» (1970), «Барабани б’ють тривогу» (1971), «Зозулин хутір» (1973), «Школьные лесничества» (1973), «Берендеї» (1975), «Моя неспокійна любов» (1979), «Чортова дюжина» (1982), «Кар’єра» (1984), «Горіхове озеро» (1988), «Залишаюсь собою» (1989), «Терористка» (1994), «Хмари над Журавкою» (1997), «Через терни» (1998), «Інопланетяни в комишах» (2000), «На зламі тисячоліть» (2001), «Віце-губернатор заплави», «Листопад» (2005), «Бабине літо» (2010) виросло не одне шкільне покоління.

Авторські примірники цих творів, а також власні ілюстрації письменника до повісті «Хмари над Журавкою», зберігаються у його особовому фонді.

У фонді також є книги та брошури з досвіду організації шкільних лісництв у Сумській області. У 1974 році вийшла накладом у кілька десятків тисяч примірників книжка «Шкільне лісництво». Тоді на Сумщині діяло 74 шкільних лісництв, учасники яких за рік висаджували сотні тисяч дерев, озеленювали міста і села. На цьому матеріалі згодом була написана повість «Берендеї». Олексій Петрович дуже любив природу та вважав, що саме в неї ми, її діти, зобов’язані вчитися всьому доброму, саме її маємо охороняти і збагачувати. Направляючи природоохоронну роботу шкіл, видав повість «Барабани б’ють тривогу». Його твори прищеплюють любов до природи, привертають увагу до екологічних проблем, виховують такі моральні якості як: доброзичливість, щирість, культуру екологічного мислення.          

У бібліотеці-філії № 3 Сумської міської ЦБС, сумчани облаштували своєму відомому земляку кімнату-музей, де письменник зазвичай зустрічався з читачами.

О.П. Столбін є упорядником збірників краєзнавчого характеру «Тарас Шевченко і Сумщина», «Голодомор на Сумщині», більшість статей збірників належать перу членів Сумської організації Спілки письменників України, сумських журналістів.

Творчості О.П. Столбіна присвячені такі видання як: біографічний покажчик « Як на довгій ниві. Життя і творчість О.П. Столбіна», 2010 рік, буклет «Життя прожити не поле перейти…», 2012 рік, книга-альбом «Суми і Сумщина О. Столбіна: життєвий і творчий шлях відомого українського письменника у світлинах», 2016 рік.

Життєвий і творчий шлях українського письменника, прозаїка, старійшини сумських літераторів, члена Національної спілки письменників України Олексія Петровича Столбіна, завершився 17 листопада 2020 року.           

До 100- річчя від дня народження Олексія Петровича Столбіна, на сайті Державного архіву Сумської області відкрита онлайн виставка за матеріалами та документами особового фонду письменника 

До 78 –ї річниці вигнання нацистських окупантів із України

До 78 –ї річниці вигнання нацистських окупантів із України

28 жовтня 2022 року

Ольга КЛЮЄВАголовний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

  1941 рік приніс землі Сумщини як і всій Україні страждання, незлічені жертви, пограбування, страшні руйнування. Почалася окупація території України нацистськими військами. З 9 по 18 жовтня 1941 року була окупована і територія Сумського району, його окупація тривала 22 місяці.
  Окупанти корінним чином намагалися змінити життя на захопленій території. Якщо вірити брошурі «Як буде далі?», виданої німецькою окупаційною владою і покликаної змалювати картини нового життя, то «німці тільки одного хотять: щоб ми взялися за роботу та відбудували те, що знищила війна», «…вони …впровадять у нас…свої порядки, які у них самих приносять користь».
  Як втілювалися в життя нові порядки свідчив «новий земельний лад», який повинен був принести на українські землі «справжній соціалізм». На зміну колгоспам, знищеним німецькою владою, прийшли так звані громадські господарства. Вони повинні були стати перехідною формою до одноосібного господарювання, що було тим пряником, за допомогою якого окупанти намагалися завоювати прихильність українських селян.
  Праця в громадських господарствах була примусовою. Вся худоба, що була в колгоспах, німецькою владою вилучалася, а громадські господарства отримували грошову компенсацію. Однак отримані кошти були набагато меншими від реальної ціни худоби.
  З 57 МТС, що існували в Сумській області до війни, німці організували 43, причому під виглядом мобілізації засобів для організації МТС було встановлено єдиноразовий податок. В результаті сума, що була зібрана –
79 млн. крб. перевищила майже на 10 млн. крб. утримання всіх 57 МТС області до війни.
  Облік праці в громадських господарствах вівся у трудоднях. Оплата трудоднів встановлювалася грошова, однак через встановлення податків та відсутність у громадських господарствах грошових засобів працівники здебільшого грошей не отримували. З отриманого громадським господарством валового збору зерна виділялися сіменний, фуражний, страховий та продовольчий (пайки) фонди. Зерно, що залишалося, вважалося надлишком і здавалося німецькій владі.
  Все вище зазначене привело до того, що в інформації Сумського районного землеуправління відмічалося: «Весняна посівна кампанія буде мати велике затруднення. Пояснюється це тим, що маємо малу кількість тягла, в окремих господарствах недостачу посівного матеріалу».
  Надавали окупаційні власті землю і у одноосібне господарювання, причому часто це робили з урочистостями. Так наприклад, у 1943 році була розроблена навіть святкова програма проведення свята Пасхи з врученням селянам документів на землю. Згідно з німецьким земельним законом, що почав діяти на окупованих територіях, кожний двір (крім радянських активістів) наділявся 4,8 га всіх угідь, в тому числі близько 3 га пашні. З них селянин повинен здавати 16,5 центнерів зерна – 5-6 центнерів з 1 га. І це в умовах, коли врожайність не перевищувала 6-7 центнерів з гектара.
  Для населення на селі існували натуральні податки: від кожної дійної корови – 550-800 л молока, кожний двір мав здати від 70 і більше яєць незалежно від наявності курей, з кожного вулика – 8 кг меду, по м’ясу твердих норм не було. Вилучення худоби проводилося на розсуд німецького командування. Неабиякого розмаху набрало і «неорганізоване» пограбування. Підрозділи і окремі військовослужбовці вермахту відбирали харчі і майно, розподіляли його чи відсилали до Німеччини.
  Найбільш працездатну частину населення, здебільшого молодь 20-30 років, німецька влада постійно мобілізовувала на працю до Німеччини. Таким чином, у господарстві захоплених німцями територій залишалися, переважно, люди пенсійного віку, жінки, які мали на руках дітей, підлітки. Всього за період окупації у німецьке рабство було вивезено із Сумського району понад 3 тис. осіб, з м. Суми – 5 тис. осіб. Значна їх частина, як свідчать документи, так і не повернулася на Батьківщину. В німецькій пропагандистській літературі «Привіт з Німеччини», «Українці працюють в Німеччині» змальовані картини «вільної праці». Але з листів колишніх остарбайтерів – вихідців із Сумщини та їх фільтраційних справ, що зберігаються в Держархіві області, складається інше уявлення про працю та ставлення до людей неарійського походження в Німеччині: присвоєння кожному робітнику робочого номеру, обов’язкове носіння нагрудної нашивки «Ост», 12-годинна виснажлива праця, обмеження у пересуванні, неякісна їжа, фізичні покарання – ось які враження описують наші земляки.
  Подібна політика окупантів викликáла закономірну реакцію з боку українського населення: від невиконання вказівок німецьких властей до підтримки та участі у партизанських загонах та підпільних організаціях. Серед способів покарання окупантами мирних жителів мали місце індивідуальні та масові розстріли, спалювання і закопування в землю живими, катування до смерті, утримання в таборах.
  Особливо великого розмаху репресії окупантів проти мирних жителів набрали у 1943 році. Нацисти проводили каральні акції в районах дій партизанів. Були спалені села Токарі (532 будинки, клуб, лікарня, школа), Ваколовщина (82 будинки, розстріляні всі чоловіки), Велика Чернеччина (270 будинків, підірвана школа, розстріляно 40 чоловік), Вільшанка (115 будинків, розстріляно 13 чоловік), Зелений Гай (3 великих колгоспних будинки, розстріляно 26 чоловік), Мала Черенеччина (48 будинків). В результаті каральних акцій на території Сумського району було убито та замучено близько 600 мирних жителів, по м. Суми – 5 тисяч.
  Вже у ході війни для встановлення злочинів нацистських загарбників та визначення заподіяних ними збитків Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1942 року було створено Надзвичайну державну комісію по встановленню та розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх співучасників і заподіяння ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям та державним підприємствам і установам СРСР. Постановою № 10 виконкому Сумської районної Ради депутатів трудящих від 11 жовтня 1943 року в Сумському районі були також створені комісії по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників: 20 комісій по сільрадах, 43 комісії по колгоспах, 9 комісій по підприємствах. Загальна сума збитків державним та кооперативним підприємствам та установам Сумського району склала 6276236 крб., збитків, завданих мирному населенню – 135651641 крб. Безповоротною є втрата значної частини населення. Для порівняння – на 17 січня 1939 року кількість населення Сумського району становила 45 195 чоловік, на 1 січня 1944 р. – 33 256 чоловік. А до кінця війни таке співвідношення ще збільшилося. Але ніякі акти, ніякі цифри не можуть виміряти всю глибину горя землі, що пережила одну із самих жорстоких воєн.
  Історія вчить українців, що навести лад на своїй землі, збудувати демократичну державу, користуватися правами та свободами у повному обсязі, відчувати себе повноцінним народом вони можуть лише у вільній та незалежній Україні.

Іван Герасимович Харитоненко – промисловець та меценат

Харитоненко

Іван Герасимович Харитоненко –
промисловець та меценат в архівних джерелах та документах.

(з нагоди відзначення пам’ятної дати – 200 річчя з дня народження І.Г.Харитоненка.)

Людмила СОРОКІНА
провідний архівіст відділу інформації та використання документів

Іван Герасимович Харитоненко – засновник династії цукрозаводчиків, промисловець і землевласник. Харитоненко залишив глибокий та яскравий слід в історії міста Суми та Сумщини, він відомий меценат та благодійник.

Промисловим і культурним розвитком місто Суми завдячує саме діяльності торгового дому «І.Г. Харитоненко з сином».
У Державному архіві Сумської області зберігається великий масив архівних джерел, які висвітлюють життя та підприємницьку діяльність представників родини Харитоненко.

Кожне звернення до архівних документів допитливих дослідників, істориків, науковців, архівістів приносить свої плоди і перед читачем постає історична постать підприємця, комерсанта Івана Герасимовича Харитоненка.

Першою згадкою про Івана Харитоненка є запис у метричній книзі Архангело-Михайлівської церкви слободи Нижня Сироватка Сумського повіту, де значиться, що 25 вересня 1822 року у обивателя слободи Нижня Сироватка Герасима Омеляновича Харитоненка та його законної дружини Варвари Іванівни народився син Іван, хрещеними були обиватель тієї ж слободи Іван Федорович Клименко та дружина протоієрея Покровської церкви слободи Нижня Сироватка Пелагея Степанівна Томашевська.

У фонді Головної контори Торгового дому «І.Г. Харитоненко з сином», м. Суми Харківської губернії зберігаються посвідчення, доручення та договори, укладені між купцями та міщанами, свідоцтва на право придбання нерухомого майна, привертає увагу особисте листування Івана Герасимовича з повіреними у справах, біржовими маклерами та цукрозаводчиками по питанню збуту продукції і збіжжя.

Фінансова діяльність підприємств та способи ведення господарства відображається у численних архівних фондах заводів та економій родини Харитоненків, де містяться господарчі книги, кошториси витрат, бухгалтерські книги, баланси, звіти, акти, списки робітників, описи майна і таке інше.

На початку XIX століття почала формуватися нова галузь промисловості – виробництво цукру.

Великі площі незайнятих високоврожайних земель, сприятливі кліматичні умови України та агрономічна вигода підходили для вирощування цукрового буряку якнайкраще.

Перший цукровий завод з’явився в Україні приблизно між 1812-1815 роками. Вже у 20-ті роки XIX століття цукровий бум захопив Київщину, Чернігівщину, Поділля, Харківщину, Полтавщину, Таврію. Виникали все нові і нові заводи.

У Сумському повіті поява першого цукрового виробництва відноситься до 1832 року, коли у селі Писарівка Сумського повіту у маєтку поміщика Савичева почав діяти Писарівський завод. Наступні десять років у повіті виникло ще 9 цукрових заводів.

Великими цукровими заводами на Сумщині володіють князі Щербатови, поміщики Кондратьєв та Зборомирський, графиня Толстая в селі Гребениківка.

У 40 роках XIX століття територія Сумщини стає одним із центрів промислового цукроваріння Харківської губернії.

У кінці 40-х років XIX століття у Сумах оселяється купецький син Іван Харитоненко. Засвідчують цей факт і архівні джерела, виявлені у фонді Сумського міського магістрату. За свідченнями купчої, складеної у Сумському повітовому суді 5 травня 1848 року, Сумський 3-ї гільдії купецький син Іван Герасимович син Харитоненко придбав у селянина Степана Прокоповича Руденка «дворовое место, с имеющимися на нем деревяною постройкою, состоящее в городе Сумах в Преображенском приходе». Трохи згодом у листопаді 1849 року придбав у міщанина Федора Іванова «двор в городе Сумах в Воскресенском приходе».

Переїхавши до Сум та оселившись на вулиці Воскресенській Іван Харитоненко починає солідну справу – торгівлю цукром. Володіючи діловою жилкою, але не маючи великого капіталу, він у Харківській і сусідніх губерніях скуповує цукор для петербурзького купця Єлисєєва. Трохи згодом бере в оренду два цукрових заводи у поміщика Зборомирського у селі Старе, та у поміщика Кондратьєва у селі Улянівка.

Незастрахований завод Зборомирського разом з великим запасом цукру майже відразу згорів. Становище орендаря було критичним, пожежа завдала колосальних збитків. Довіра кредиторів врятувала становище Харитоненка. На заводі Кондратьєва, в Улянівці, справи пішли успішно. У 1864 році на підприємстві було виготовлено 396, 5 тис. пудів цукру.

Зароблені кошти Іван Харитоненко вкладає у переоснащення технологічного обладнання заводів та будівництво власних підприємств з переробки сировини.

Після відміни кріпосного права в 1861 році стає можливою купівля землі та наймання селян на трудомістку обробку цукрового буряка. Іван Герасимович скуповує маєтки поміщиків з цукровими заводами, землі, ліси, прибуток вкладає у промислові підприємства.

Неймовірні ризики були виправдані. Невдовзі Харитоненко володіє великими земельними та лісовими угіддями у Харківській та Курській губерніях.

Лісові угіддя були предметом гордості торгового дому «Харитоненко з сином». Разом з вирубками проводилися лісокультурні роботи, вирубані площі засаджувалися цінними породами дерев.

У грудні 1891 року газета «Южний край» писала про Харитоненка «… его обширные леса скорее похожи на бережные сады, чем на доходные статьи, у большей части хозяев безжалостно истребляемые». Власних нащадків Іван Герасимович застерігав: «… Я своїх лесов не рубил, не продавал и не дарил…».

У кінці XIX століття лісові угіддя сім’ї Харитоненко становили 10842 десятин, а у 1914 році 80 тисяч десятин.

У 60-х роках Харитоненко заснував власний торговий дім «І.Г. Харитоненко з сином», головна контора знаходилася у місті Суми. А в 1869 році Харитоненко побудував найбільший на Лівобережній Україні Павлівський рафінадний завод у селі Лука Сумського повіту, що згодом увійде до меж міста Суми.

Господарська діяльність Івана Герасимовича у Харківській, Полтавській та Курській губерніях ставлять його на одне з перших місць по виробництву цукру у країні. У 1877 році І.Г.Харитоненку належали Павлівський, Кияницький, Красноярузький, Пархомівський, Улянівський, Андріївський, Рогозненський цукрові заводи та майже 60 тис. десятин землі. А також Красноярузька, Пархомівська, Уляновська, Корчаківська, Андріївська, Миколаївська економії і Шпилівське лісництво.

Завдяки удосконаленню технології виробництва цукру та придбаному за кордоном сучасному устаткуванню підприємства Харитоненка забезпечували потреби ринку всередині країни та експортували продукцію за кордон. Якість товару заводів торгового дому «І.Г.Харитоненко с сином» отримували найвищі відзнаки: «Досягнення успіху» на Міжнародный виставці в Відні в 1873 році; медаль 1-го класу на Всесвітній виставці в Філадельфії в 1876 році; золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі в 1878 році; золоту медаль на Всесвітній виставці в Антверпені в 1885 році; вищу нагороду на Всесвітній виставці в Парижі в 1889 році і т.д. Івана Герасимовича Харитоненка назвуть «королем» цукрової промисловості.

У Сумському повіті Харитоненко був відомою впливовою діловою людиною. У 1873 році виділяє кошти на будівництво реального училища в Сумах та затверджує в ньому стипендію для вихованців з села Нижня Сироватка. У 1887 році виділяє 15 тис. карбованців на будівництво зразкової двокласної школи. У 1888 році разом з дружиною Наталією Максимівною заснували дитячий притулок для дівчат із багатодітних родин та сиріт, жертвує на це частину своєї садиби. У рідному селі Нижня Сироватка у 1880 році особистим коштом збудував нову кам’яну церкву Св. Тихона, витративши на будівництво 70 тис. крб.

У Державному архіві Сумської області знаходимо свідчення благочинності і меценацтва Харитоненків. У фонді Сумської міської управи зберігаються переписка стосовно фінансових питань про пожертву коштів на приюти, медичні і духовні установи, дозволи на будівництво залізничної дороги та інше.

15 січня 1888 року власники Павлівського рафінадного заводу, звертаються із заявою у Сумську міську управу: «…Предлагаем устроить, по существующим правилам для устройства мостовых, каменную мостовую дорогу через городской выгон лежащий вблизи Павловского завода от главных заводских ворот по прямой линии, соединив ее с городскою мостовою, идущей к вокзалу ж. д., вблизи земской больницы (бараки), всего длинною 203 пог. саж… и шириною 3 саженя с проведеним по обеим сторонам дороги водосточных каналов и с устройством в главных пунктах переездных мостиков…».

За ініціативою Івана Харитоненка та сприянням Сумського повітового земства у 1885 році відкритий «Олександрівський селянський сільськогосподарський банк». Банк видавав кредити селянам під невеликі відсотки. Пояснюючи це, Іван Герасимович говорив: «Бог дал мне средства проявить, хотя в скромной доле, мои симпатии тому люду, к котрому я имею счастье принадлежать и между котрым прошло мое детство».

Рядки з газети «Южний край» красномовно говорять про особистість Івана Харитоненка «…Говорят, что колосальное состояние нельзя составить из ничего и что в основе их всегда лежит каное-нибудь темное дело. И.Г. Харитоненко доказал, что это неверно. Злоречие не щадит людей, стоячих у всех на виду, и пользуется малейшими поводом, чтобы очернить их, но Иван Герасимович и в этом случае был исключение из общего правила. Даже враги не решились заподозрить испочники его необычайного обогащения».

Іван Герасимович Харитоненко прославив Сумщину і самого себе дивовижним талантом комерсанта і підприємця. Майже два століття тому діяльність численних підприємств Харитоненка сприяла розбудові цукрового виробництва нашого краю, насиченню внутрішнього ринку країни цукром та зростанню національного багатства держави.

Статистичні дані свідчать, що маленьке провінційне місто Суми з 10,4 тис. жителів у 1850 році виросло до 50,4 тис. жителів у 1913 році.

У 2022 році минає 200 років з дня народження Івана Герасимовича Харитоненка, а його талант, добрі справи для рідного краю є джерелом духовності, моральності та культури.