Статті – Державний архів Сумської області

Українізація: початок. Чи є продовження?

03.10.202302.10.2023 Автор Genza

Українізація: початок. Чи є продовження?

Ольга КЛЮЄВА – начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

Сьогодні ми вже точно знаємо і розуміємо, що мова – це така ж зброя у протистоянні з ворогом як і та, що на фронті. Тому важливо до питання розвитку української мови підходити зважено та ґрунтовно, не повторюючи помилок минулих років щодо її впровадження, функціонування в суспільстві.
Протягом 18-19 століть українська мова зазнала колосальних ударів та утисків, які насамкінець повинні були привести до остаточного її знищення в культурі, освіті, політиці, економіці, перетворивши на діалект російської.
Перші спроби підняти українську мову із забуття та пригнічення були зроблені 100 років тому зусиллями Центральної Ради, яка отримала владу завдяки національним настроям у суспільстві. 5 квітня 1917 року в Києві відбувся з’їзд професорів та вчителів. На засіданнях зроблено доповіді про заснування українських середніх шкіл, підручники, українізацію сучасних середніх шкіл, методи українізації народних шкіл різних типів та ін.
Але процес українізації був призупинений у зв’язку з втратою влади та незалежності українським народом. Однак друга спроба зукраїнізувати суспільство на державному рівні відбулася вже у 20-і роки 20-го століття.
Декретом ВУЦВК та Ради Комісарів України «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 01 серпня 1923 року передбачалось провести українізацію радянського апарату, бо «в зв’язку зі слабким розвитком української культури в цілому, внаслідок відсутності необхідних посібників, відсутності підготовлених педкадрів – життя привело до того, що на Україні домінуючою стала російська мова». Таку прихильність нової радянської влади до українського питання можна пояснити бажанням завоювати довіру серед українського населення, а також тим, що у цей період в державних органах радянської влади ще перебували кадри, які дійсно вірили у побудову багатонаціональної демократичної держави.
Проте результати українізації виявилися невтішні. Як зазначалося у виписі з протоколу засідання Великої Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 30 квітня 1925 року недостатні здобутки українізації пояснювалися тим, що робота у цьому напрямку «протікала, по-перше, за тяжких умов непережитої спадщини переваження російської буржуазної … культури над українською, що й досі є переважно тільки селянською, по-друге за умов недостатку грошових коштів і культурних сил для навчання української мови співробітників радянських установ, і по-третє – за умов недостатнього поновлення радянського апарату за рахунок нових українських елементів».
30 квітня 1925 року було ухвалено постанову Ради Народних Комісарів УСРР «Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату». Нею, зокрема, передбачалось:

Перехід державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на українське діловодство не пізніш як 01 січня 1926 року.
Проведення українізації в громадських організаціях окремим порядком з встановленням окремих строків.
Усі зносини державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств на території УСРР проводяться українською мовою.
Збільшення тиражу видань відповідних підручників, розповсюдження української літератури.
Видання загального академічного словника української мови, термінологічних словників з окремих галузей наук.
Організація при державних установ і державних торгівельно-промислових підприємств курсів української мови.
Періодичне перевіряння українізації радянського апарату, особливо прийом на службу робітників, Народним Комісаріатом Робітничо-Селянської Інспекції УСРР і його місцевими органами.
Індивідуальне перевіряння співробітників стосовно українізації покладалось на атестаційну комісію та керівників установ з правом звільняти співробітників за недостатнє знання української мови.
Заборонялось приймання на службу осіб, що не володіють українською мовою.
Заснування Центральної Всеукраїнської Комісії для керівництва українізацією, на місцях – губерніальних й округових комісій для керівництва проведенням українізації.

Постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 16 липня 1925 року створювались «урядницькі комісії в справі українізації» при всіх установах, що підпадали під дію постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 30 квітня 1925 року. На них покладалося проведення обліку особового складу співробітників щодо знання української мови, ознайомлення співробітників установ з декретами й постановами органів влади щодо проведення українізації, роз’яснення значення цієї справи та наслідків у разі невчасного вивчення української мови.
Було розроблено окрему «Інструкцію про українізацію радянських установ на селі». Передбачалось при сільбудах та хатах-читальнях організовувати «Гуртки Українознавства». Крім вивчення української мови та українознавства, учасників планувалось залучати до драмгуртків, хорів, прослуховування лекцій про українську літературу, географію, історію. Адміністративне керування справою українізації сільських установ покладалося на райвиконкоми, методичне керування – на райінспектора Наросвіти і Зав.райкультвідділом.
Для організації курсів з вивчення української мови в державних та громадських установах і організаціях було розроблено Положення. У документі зазначалося, що «завдання курсів – навчити володіти українською мовою (володіння усною і письменною мовою: правильність вимови, навики письма, запас слів, уміння викладати думку українською мовою…) та ознайомити з елементами українознавства». Курси утворювались 2 рівнів: п’ятимісячні «для осіб, що зовсім не володіють українською мовою» та тримісячні «для осіб, що біль-менш володіють українською мовою». Після закінчення курсів викладачі подавали оцінку знання кожного курсанта та загальний звіт завідуючому курсами, за доповіддю якого Комісією українізації встановлювалася категорія співробітника щодо знання української мови. Таких категорій встановлювалося три: І – цілком володіють українською літературною мовою, ІІ – засвоїли курс мови для щоденного вживання в установі, ІІІ – не зовсім засвоїли курс мови в достатній мірі (для щоденного вживання).
Навчання на курсах мало проходити за розробленою Програмою, затвердженою Наркомосом. Програма складалася з двох частин: «З української мови» та «З українського письменства». Серед програмних творів для ознайомлення курсантам пропонувалися твори Гулака-Артемовського, Шевченка, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Грінченка, Винниченка, Вороного, Олеся, Вишні та ін.
У «Методичній записці до програми української мови для курсів українознавства по державних установах УСРР на 1925 р.» визначалися форми праці: бесіди-розмови на найближчі та цікавіші для слухачів теми, читання літературно-художніх зразків, читання літературного твору самим викладачем, як зразок правильного читання, перекази читаного, оповідання слухачів на вільні теми, складання планів та конспектів усно і на письмі, складання зразків ділових паперів, декламація художніх творів, інсценування художніх творів, екскурсії в місця важливого значення для української культури, відвідування театру та ін.
Які ж результати такої значної підготовчої роботи? На жаль, знову невтішні. Причиною цього був формальний підхід з боку держави. Це стосується і визначених строків проведення українізації, які були занадто короткими для такого масштабного процесу, і недостатньої матеріальної бази для реалізації форм проведення українізації. Суспільство так і не отримало в достатній мірі українські книги (до того ж українська книжка коштувала дорожче, ніж російська), підручники, словники, навіть бланки для ведення діловодства, здебільшого, були на російській мові. Не говорячи вже про відсутність достатньої кількості освічених кадрів для курсів з української мови, викладання на курсах часто було поверховим. Працівники установ та підприємств часто ігнорували відвідування цих курсів або навіть саботували. Як результат, керівники установ та підприємств порушували урядові декрети та постанови, приймали на службу осіб без знання української мови, не звільняли працівників, які не знали української мови. За поодинокими виключеннями, таких керівників не наказували, а це в подальшому і не спонукало керівництво виконувати приписи щодо українізації. Внаслідок такого становища речей повторні перевірки показували низький рівень знання української мови працівниками. Красномовно про стан українізації говорять цифри. Так на 01 січня 1930 року по районах Роменської округи відповідно до 3-х категорійної шкали в держустановах – І категорія 21, 88 %, ІІ категорія 44, 75 %, ІІІ категорія 26, 63, в кооперативних організаціях – І категорія 21, 74 %, ІІ категорія 38, 46 %, ІІІ категорія 21,4, на госпрозрахункових підприємствах – І категорія 27,88 %, ІІ категорія 39,4 %, ІІІ категорія 14,42, в різних товариствах – І категорія 25 %, ІІ категорія 58,3 %, ІІІ категорія 3,3.
А починаючи з 1930 року процес українізації взагалі зійшов нанівець. Наступав період «великого перелому» в радянській державі. Це стосувалося не лише змін в господарстві, але і змін у ставленні до національного питання. Загоралася зоря «Великого терору», починалися арешти та виносилися вироки за приналежність до українства, знання його історії та культури.
Отже, нині питання вивчення, розвитку та вживання української мови повинно стати великою мотивацією для громадян України та держави Україна для збереження своєї ідентичності та незалежності. Для цього потрібно як усвідомлення кожним українським громадянином необхідності вивчати, використовувати українську мову, вдосконалювати рівень її знання, так і зважена політика держави у проведенні заходів впровадження та розвитку української мови, політика з урахуванням реалій та з баченням перспективи.

Історія проголошення незалежності України

28.08.202321.08.2023 Автор Genza

Історія проголошення незалежності України

з нагоди відзначення 32-ї річниці Дня Незалежності України

Катерина КОДАК
провідний архівіст відділу інформації та використання документів

24 серпня 2023 року ми відзначаємо тридцять два роки незалежності України, з них останні десять років ми відстоюємо її, сплачуючи високу ціну. Українці завжди цінували свободу і гідність, а тому боротьба за самостійність і суверенітет була розпочата за довго до 24 серпня 1991 року.

За останнє століття наш народ чотири рази проголошував державність:

22 січня 1918 року шляхом видання Центральною Радою УНР ІV Універсалу : «…однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу …»
22 січня 1919 року об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.
15 березня 1939 року з трибуни Сойму була проголошена незалежність Карпатської України: «…Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська…»
30 червня 1941 року у Львові українські націоналісти під проводом Степана Бандери проголошують Акт відновлення Української Держави: « Волею Українського народу. Організація Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.»

Вирішальним для здобуття самостійності і незалежності України став кінець 1989 року. Подальший розвиток подій відстежимо з інформаційних повідомлень та статей в місцевих газетах, які на той час були одним із основних джерел формування суспільної думки. Із заголовків місцевих газет за червень 1988 – жовтень 1989 рр. : «Про зміни Конституції СРСР з питань виборчої системи», «Демократична виборча система – шлях до повновладдя Рад», «На альтернативній основі» та багато інших – в суспільстві назріло питання про необхідність запровадження багатопартійної системи.

27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР приймає Закон «Про вибори народних депутатів УРСР», 28 жовтня 1989 року – Закон «Про мови в УРСР». Результатом стають вибори до парламенту в березні місяці 1990 року та проголошення української мови державною. Короткі інформаційні статті зі шпальт преси повідомляють, що 100 місць із 450 дісталися позапартійним кандидатам із демократичними поглядами. Створюється парламентська опозиція, що об’єднується у Демократичний блок України, провідною демократичною силою в об’єднанні стає Народний Рух України.

Знаменним днем стало 16 липня 1990 року – затвердження Декларації про державний суверенітет України. Сумська обласна газета «Ленінська правда» № 139 від 18 липня 1990 року на першій шпальті розміщує текст Декларації:

«…Верховна Рада Української РСР проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.». Одночасно того ж дня Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України».

Проголошення суверенітету було надвагомим рішенням, а ухвала декларації – історичним кроком, та попри це юридично і фактично все ще залишалася Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка була частиною Союзу.

Реанімувати старий режим намагалися підписанням нового Союзного договору, та це намагання зустріло супротив. Від так на шпальтах газет з’являються статті про голодування студентів у Києві та їхню підтримку в інших містах:

«Ми, студенти сумських сільськогосподарського, педагогічного та фізико-технологічного інститутів, повністю підтримуємо вимоги голодуючих студентів в місті Києві і на знак солідарності проводимо 17 жовтня загальноміській студентський страйк…» (Резолюція студентського загальноміського мітингу, газета «Ленінська правда» № 204 від 23 жовтня 1990 року.) У відповідь на жовтневі страйки Верховна Рада УРСР ухвалює постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві».

Події 19 серпня 1991 року були спробою «реанімувати» існуючу владу, але стали поштовхом до хвилі розгортання націонал-демократичного руху за незалежність у більшості республік Радянського Союзу, включаючи Українську РСР.

Так 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії шляхом голосування, абсолютною більшістю (346 голосів – «за», 1 – «проти») було ухвалено Акт проголошення незалежності України.

27 серпня виходить 136 випуск газети «Ленінська правда», де на 2 сторінках розкривається перебіг позачергової сесії Верховної Ради Української РСР з доповідями Л.М. Кравчука, О.О. Мороза та І.Р. Юхновського:

«… На розгляд сесії виноситься Акт проголошення незалежності України. Депутати затверджують цей історичний документ. Відповідно до нього приймається пакет постанов, спрямованих на зміцнення суверенітету України, зокрема про проголошення незалежності України, про військові формування на Україні, про департизацію державних органів, установ і організацій…

Прийнято Закон України про надання додаткових повноважень Голові Верховної ради України.

Передбачено підготувати на розгляд Верховної Ради в найближчі місяці законопроекти про Збройні Сили України, про обов’язки і права внутрішніх військ по охороні громадського порядку, про органи державної безпеки, перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, введення грошової одиниці впровадження її в обіг та забезпечення конвертування.».

Та простого проголошення незалежності було недостатньо, тому було прийнято рішення про проведення Всеукраїнського референдуму. Це рішення було викликано необхідністю легітимізувати нову державу та завадити генеральному прокурору Радянського Союзу оголосити його незаконним.

Напередодні дня проведення референдуму, 30 листопада 1991 року, на першій шпальті газети «Сумщина» був надрукований «Бюлетень для голосування на Всеукраїнському референдумі», де був наведений текст акту проголошення незалежності України та питання: «Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» – «Так, підтверджую», «Ні, не підтверджую».

Вже 3 грудня публікуються регіональні дані щодо результатів референдуму та виборів президента: «Повідомлення Сумської обласної комісії з Всеукраїнського референдуму про результати підрахунку голосів при проведенні Всеукраїнського референдуму з питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?»…Кількість громадян, які взяли участь у референдумі – 88,4%, кількість громадян, які відповіли «Так, підтверджую» – 92,6%, кількість громадян, які відповіли «Ні, не підтверджую» – 4,9%…». ( газета «Сумщина» №61 від 03 грудня 1991 року)

6 грудня 1991 року стане відомий загальний результат по країні: 90,32% – «так, підтверджую», 7,58% – «ні, не підтверджую».

Першими незалежною Україну визнають Польща, Канада, Угорщина, Латвія, Литва. Газета «Сумщина» в № 62 за 04 грудня 1991 року розміщує на першій шпальті повідомлення ТАРС:

«АФІНИ.2.(ТАРС) Греція відкриє в Києві генеральне консульство, «як тільки стане можливим», заявив тут представник Грецького МЗС Еммануель Каламідас…

ОТТАВА.3.(ТАРС) Прейм’єр-міністр Канади Брайан Марлуні оголосив, що його уряд прийняв рішення визнати Україну як незалежну державу…»

Пізніше будуть ухвалені низка законів та договорів, які лише зміцнять сувереність та незалежність України: Закон «Про Збройні Сили України», ратифікація Угоди про створення СНД, Закон «Про державний гімн України», Постанови про державний прапор і герб, Конституція України та багато інших.

Через 32 роки після подій 1991 року ми продовжуємо формувати правову і незалежну державу з європейськими векторами. Ми як і раніше продовжуємо слідувати орієнтирам свободи і боротися за недоторканність наших кордонів.

Вчитель доброти

14.11.202201.11.2022 Автор Genza

Вчитель доброти

( до 100- річчя від дня народження письменника Олексія Петровича Столбіна)

Інна Гончарова –
начальник відділу інформації та використання документів

У 1997 році Олексій Петрович Столбін передав до Державного архіву Сумської області перші документи особового фонду та періодично поповнював його. Зараз особовий фонд письменника охоплює період з 1936 по 2016 роки. У фонді зберігаються документи біографічного характеру, рукописи творів, тексти нарисів, статей, рецензії, відгуки на твори, листування, авторські примірники виданих творів, бібліографічні покажчики, фотодокументи.

Олексій Петрович Столбін народився 03 листопада 1922 року на Курщині, але починаючи з 1928 року його життя пов’язане з Україною, а зокрема з Сумщиною. У с. Грузьке Конотопського району навчався в школі, звідси у 1941 році пішов на війну, воював на різних фронтах, мав нагороди. Після демобілізації вступив до Київського університету на факультет журналістики, але у зв’язку з тяжкою хворобою залишив навчання. Після одужання пішов працювати вчителем. У 1950 році закінчив навчання на заочному відділенні Глухівського учительського інституту, а в 1953 році – Сумський педагогічний інститут ім. А.С. Макаренка. Працював на посадах вчителя, завуча та директора школи, заступника директора обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, завідувачем шкільного відділу обласного відділу народної освіти. За успіхи у галузі освіти та педагогічної науки відзначений медаллю А.С. Макаренка. Коли в червні 1985 року в Сумській області була створена своя письменницька організація, то її головою було обрано О.П. Столбіна.

Літературний стаж Олексія Петровича обчислюється з 1947 року – часу опублікування першого нарису. Він автор 23 книг прози та 50 оповідань, упорядник 10 колективних збірників та 7 літературних альманахів «Слобожанщина», лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні та М.Хвильового. Він є почесним членом Українського товариства охорони природи.

Героями його повістей, оповідань та нарисів є школярі зі своїми уподобаннями і захопленнями. Автор пише про школу, її проблеми, про формування дитячої особистості. Через кожен його твір червоною ниткою проходить тема захисту рідної природи, що має важливе виховне значення. Твори Олексія Петровича є у програмі шкільного підручника з української літератури.

На його книгах: «Школа і життя» (1961), «Давайте дружить» (1964), «Школа романтиків» (1965), «Вожата з Берізок» (1968), «Шкільне лісництво» (1970), «Барабани б’ють тривогу» (1971), «Зозулин хутір» (1973), «Школьные лесничества» (1973), «Берендеї» (1975), «Моя неспокійна любов» (1979), «Чортова дюжина» (1982), «Кар’єра» (1984), «Горіхове озеро» (1988), «Залишаюсь собою» (1989), «Терористка» (1994), «Хмари над Журавкою» (1997), «Через терни» (1998), «Інопланетяни в комишах» (2000), «На зламі тисячоліть» (2001), «Віце-губернатор заплави», «Листопад» (2005), «Бабине літо» (2010) виросло не одне шкільне покоління.

Авторські примірники цих творів, а також власні ілюстрації письменника до повісті «Хмари над Журавкою», зберігаються у його особовому фонді.

У фонді також є книги та брошури з досвіду організації шкільних лісництв у Сумській області. У 1974 році вийшла накладом у кілька десятків тисяч примірників книжка «Шкільне лісництво». Тоді на Сумщині діяло 74 шкільних лісництв, учасники яких за рік висаджували сотні тисяч дерев, озеленювали міста і села. На цьому матеріалі згодом була написана повість «Берендеї». Олексій Петрович дуже любив природу та вважав, що саме в неї ми, її діти, зобов’язані вчитися всьому доброму, саме її маємо охороняти і збагачувати. Направляючи природоохоронну роботу шкіл, видав повість «Барабани б’ють тривогу». Його твори прищеплюють любов до природи, привертають увагу до екологічних проблем, виховують такі моральні якості як: доброзичливість, щирість, культуру екологічного мислення.

У бібліотеці-філії № 3 Сумської міської ЦБС, сумчани облаштували своєму відомому земляку кімнату-музей, де письменник зазвичай зустрічався з читачами.

О.П. Столбін є упорядником збірників краєзнавчого характеру «Тарас Шевченко і Сумщина», «Голодомор на Сумщині», більшість статей збірників належать перу членів Сумської організації Спілки письменників України, сумських журналістів.

Творчості О.П. Столбіна присвячені такі видання як: біографічний покажчик « Як на довгій ниві. Життя і творчість О.П. Столбіна», 2010 рік, буклет «Життя прожити не поле перейти…», 2012 рік, книга-альбом «Суми і Сумщина О. Столбіна: життєвий і творчий шлях відомого українського письменника у світлинах», 2016 рік.

Життєвий і творчий шлях українського письменника, прозаїка, старійшини сумських літераторів, члена Національної спілки письменників України Олексія Петровича Столбіна, завершився 17 листопада 2020 року.

До 100- річчя від дня народження Олексія Петровича Столбіна, на сайті Державного архіву Сумської області відкрита онлайн виставка за матеріалами та документами особового фонду письменника

До 78 –ї річниці вигнання нацистських окупантів із України

28.10.202227.10.2022 Автор Genza

До 78 –ї річниці вигнання нацистських окупантів із України

28 жовтня 2022 року

Ольга КЛЮЄВА – головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

1941 рік приніс землі Сумщини як і всій Україні страждання, незлічені жертви, пограбування, страшні руйнування. Почалася окупація території України нацистськими військами. З 9 по 18 жовтня 1941 року була окупована і територія Сумського району, його окупація тривала 22 місяці.
Окупанти корінним чином намагалися змінити життя на захопленій території. Якщо вірити брошурі «Як буде далі?», виданої німецькою окупаційною владою і покликаної змалювати картини нового життя, то «німці тільки одного хотять: щоб ми взялися за роботу та відбудували те, що знищила війна», «…вони …впровадять у нас…свої порядки, які у них самих приносять користь».
Як втілювалися в життя нові порядки свідчив «новий земельний лад», який повинен був принести на українські землі «справжній соціалізм». На зміну колгоспам, знищеним німецькою владою, прийшли так звані громадські господарства. Вони повинні були стати перехідною формою до одноосібного господарювання, що було тим пряником, за допомогою якого окупанти намагалися завоювати прихильність українських селян.
Праця в громадських господарствах була примусовою. Вся худоба, що була в колгоспах, німецькою владою вилучалася, а громадські господарства отримували грошову компенсацію. Однак отримані кошти були набагато меншими від реальної ціни худоби.
З 57 МТС, що існували в Сумській області до війни, німці організували 43, причому під виглядом мобілізації засобів для організації МТС було встановлено єдиноразовий податок. В результаті сума, що була зібрана –
79 млн. крб. перевищила майже на 10 млн. крб. утримання всіх 57 МТС області до війни.
Облік праці в громадських господарствах вівся у трудоднях. Оплата трудоднів встановлювалася грошова, однак через встановлення податків та відсутність у громадських господарствах грошових засобів працівники здебільшого грошей не отримували. З отриманого громадським господарством валового збору зерна виділялися сіменний, фуражний, страховий та продовольчий (пайки) фонди. Зерно, що залишалося, вважалося надлишком і здавалося німецькій владі.
Все вище зазначене привело до того, що в інформації Сумського районного землеуправління відмічалося: «Весняна посівна кампанія буде мати велике затруднення. Пояснюється це тим, що маємо малу кількість тягла, в окремих господарствах недостачу посівного матеріалу».
Надавали окупаційні власті землю і у одноосібне господарювання, причому часто це робили з урочистостями. Так наприклад, у 1943 році була розроблена навіть святкова програма проведення свята Пасхи з врученням селянам документів на землю. Згідно з німецьким земельним законом, що почав діяти на окупованих територіях, кожний двір (крім радянських активістів) наділявся 4,8 га всіх угідь, в тому числі близько 3 га пашні. З них селянин повинен здавати 16,5 центнерів зерна – 5-6 центнерів з 1 га. І це в умовах, коли врожайність не перевищувала 6-7 центнерів з гектара.
Для населення на селі існували натуральні податки: від кожної дійної корови – 550-800 л молока, кожний двір мав здати від 70 і більше яєць незалежно від наявності курей, з кожного вулика – 8 кг меду, по м’ясу твердих норм не було. Вилучення худоби проводилося на розсуд німецького командування. Неабиякого розмаху набрало і «неорганізоване» пограбування. Підрозділи і окремі військовослужбовці вермахту відбирали харчі і майно, розподіляли його чи відсилали до Німеччини.
Найбільш працездатну частину населення, здебільшого молодь 20-30 років, німецька влада постійно мобілізовувала на працю до Німеччини. Таким чином, у господарстві захоплених німцями територій залишалися, переважно, люди пенсійного віку, жінки, які мали на руках дітей, підлітки. Всього за період окупації у німецьке рабство було вивезено із Сумського району понад 3 тис. осіб, з м. Суми – 5 тис. осіб. Значна їх частина, як свідчать документи, так і не повернулася на Батьківщину. В німецькій пропагандистській літературі «Привіт з Німеччини», «Українці працюють в Німеччині» змальовані картини «вільної праці». Але з листів колишніх остарбайтерів – вихідців із Сумщини та їх фільтраційних справ, що зберігаються в Держархіві області, складається інше уявлення про працю та ставлення до людей неарійського походження в Німеччині: присвоєння кожному робітнику робочого номеру, обов’язкове носіння нагрудної нашивки «Ост», 12-годинна виснажлива праця, обмеження у пересуванні, неякісна їжа, фізичні покарання – ось які враження описують наші земляки.
Подібна політика окупантів викликáла закономірну реакцію з боку українського населення: від невиконання вказівок німецьких властей до підтримки та участі у партизанських загонах та підпільних організаціях. Серед способів покарання окупантами мирних жителів мали місце індивідуальні та масові розстріли, спалювання і закопування в землю живими, катування до смерті, утримання в таборах.
Особливо великого розмаху репресії окупантів проти мирних жителів набрали у 1943 році. Нацисти проводили каральні акції в районах дій партизанів. Були спалені села Токарі (532 будинки, клуб, лікарня, школа), Ваколовщина (82 будинки, розстріляні всі чоловіки), Велика Чернеччина (270 будинків, підірвана школа, розстріляно 40 чоловік), Вільшанка (115 будинків, розстріляно 13 чоловік), Зелений Гай (3 великих колгоспних будинки, розстріляно 26 чоловік), Мала Черенеччина (48 будинків). В результаті каральних акцій на території Сумського району було убито та замучено близько 600 мирних жителів, по м. Суми – 5 тисяч.
Вже у ході війни для встановлення злочинів нацистських загарбників та визначення заподіяних ними збитків Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1942 року було створено Надзвичайну державну комісію по встановленню та розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх співучасників і заподіяння ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям та державним підприємствам і установам СРСР. Постановою № 10 виконкому Сумської районної Ради депутатів трудящих від 11 жовтня 1943 року в Сумському районі були також створені комісії по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників: 20 комісій по сільрадах, 43 комісії по колгоспах, 9 комісій по підприємствах. Загальна сума збитків державним та кооперативним підприємствам та установам Сумського району склала 6276236 крб., збитків, завданих мирному населенню – 135651641 крб. Безповоротною є втрата значної частини населення. Для порівняння – на 17 січня 1939 року кількість населення Сумського району становила 45 195 чоловік, на 1 січня 1944 р. – 33 256 чоловік. А до кінця війни таке співвідношення ще збільшилося. Але ніякі акти, ніякі цифри не можуть виміряти всю глибину горя землі, що пережила одну із самих жорстоких воєн.
Історія вчить українців, що навести лад на своїй землі, збудувати демократичну державу, користуватися правами та свободами у повному обсязі, відчувати себе повноцінним народом вони можуть лише у вільній та незалежній Україні.

Іван Герасимович Харитоненко – промисловець та меценат

01.11.202213.10.2022 Автор Genza

Іван Герасимович Харитоненко –
промисловець та меценат в архівних джерелах та документах.

(з нагоди відзначення пам’ятної дати – 200 річчя з дня народження І.Г.Харитоненка.)

Людмила СОРОКІНА –
провідний архівіст відділу інформації та використання документів

Іван Герасимович Харитоненко – засновник династії цукрозаводчиків, промисловець і землевласник. Харитоненко залишив глибокий та яскравий слід в історії міста Суми та Сумщини, він відомий меценат та благодійник.

Промисловим і культурним розвитком місто Суми завдячує саме діяльності торгового дому «І.Г. Харитоненко з сином».
У Державному архіві Сумської області зберігається великий масив архівних джерел, які висвітлюють життя та підприємницьку діяльність представників родини Харитоненко.

Кожне звернення до архівних документів допитливих дослідників, істориків, науковців, архівістів приносить свої плоди і перед читачем постає історична постать підприємця, комерсанта Івана Герасимовича Харитоненка.

Першою згадкою про Івана Харитоненка є запис у метричній книзі Архангело-Михайлівської церкви слободи Нижня Сироватка Сумського повіту, де значиться, що 25 вересня 1822 року у обивателя слободи Нижня Сироватка Герасима Омеляновича Харитоненка та його законної дружини Варвари Іванівни народився син Іван, хрещеними були обиватель тієї ж слободи Іван Федорович Клименко та дружина протоієрея Покровської церкви слободи Нижня Сироватка Пелагея Степанівна Томашевська.

У фонді Головної контори Торгового дому «І.Г. Харитоненко з сином», м. Суми Харківської губернії зберігаються посвідчення, доручення та договори, укладені між купцями та міщанами, свідоцтва на право придбання нерухомого майна, привертає увагу особисте листування Івана Герасимовича з повіреними у справах, біржовими маклерами та цукрозаводчиками по питанню збуту продукції і збіжжя.

Фінансова діяльність підприємств та способи ведення господарства відображається у численних архівних фондах заводів та економій родини Харитоненків, де містяться господарчі книги, кошториси витрат, бухгалтерські книги, баланси, звіти, акти, списки робітників, описи майна і таке інше.

На початку XIX століття почала формуватися нова галузь промисловості – виробництво цукру.

Великі площі незайнятих високоврожайних земель, сприятливі кліматичні умови України та агрономічна вигода підходили для вирощування цукрового буряку якнайкраще.

Перший цукровий завод з’явився в Україні приблизно між 1812-1815 роками. Вже у 20-ті роки XIX століття цукровий бум захопив Київщину, Чернігівщину, Поділля, Харківщину, Полтавщину, Таврію. Виникали все нові і нові заводи.

У Сумському повіті поява першого цукрового виробництва відноситься до 1832 року, коли у селі Писарівка Сумського повіту у маєтку поміщика Савичева почав діяти Писарівський завод. Наступні десять років у повіті виникло ще 9 цукрових заводів.

Великими цукровими заводами на Сумщині володіють князі Щербатови, поміщики Кондратьєв та Зборомирський, графиня Толстая в селі Гребениківка.

У 40 роках XIX століття територія Сумщини стає одним із центрів промислового цукроваріння Харківської губернії.

У кінці 40-х років XIX століття у Сумах оселяється купецький син Іван Харитоненко. Засвідчують цей факт і архівні джерела, виявлені у фонді Сумського міського магістрату. За свідченнями купчої, складеної у Сумському повітовому суді 5 травня 1848 року, Сумський 3-ї гільдії купецький син Іван Герасимович син Харитоненко придбав у селянина Степана Прокоповича Руденка «дворовое место, с имеющимися на нем деревяною постройкою, состоящее в городе Сумах в Преображенском приходе». Трохи згодом у листопаді 1849 року придбав у міщанина Федора Іванова «двор в городе Сумах в Воскресенском приходе».

Переїхавши до Сум та оселившись на вулиці Воскресенській Іван Харитоненко починає солідну справу – торгівлю цукром. Володіючи діловою жилкою, але не маючи великого капіталу, він у Харківській і сусідніх губерніях скуповує цукор для петербурзького купця Єлисєєва. Трохи згодом бере в оренду два цукрових заводи у поміщика Зборомирського у селі Старе, та у поміщика Кондратьєва у селі Улянівка.

Незастрахований завод Зборомирського разом з великим запасом цукру майже відразу згорів. Становище орендаря було критичним, пожежа завдала колосальних збитків. Довіра кредиторів врятувала становище Харитоненка. На заводі Кондратьєва, в Улянівці, справи пішли успішно. У 1864 році на підприємстві було виготовлено 396, 5 тис. пудів цукру.

Зароблені кошти Іван Харитоненко вкладає у переоснащення технологічного обладнання заводів та будівництво власних підприємств з переробки сировини.

Після відміни кріпосного права в 1861 році стає можливою купівля землі та наймання селян на трудомістку обробку цукрового буряка. Іван Герасимович скуповує маєтки поміщиків з цукровими заводами, землі, ліси, прибуток вкладає у промислові підприємства.

Неймовірні ризики були виправдані. Невдовзі Харитоненко володіє великими земельними та лісовими угіддями у Харківській та Курській губерніях.

Лісові угіддя були предметом гордості торгового дому «Харитоненко з сином». Разом з вирубками проводилися лісокультурні роботи, вирубані площі засаджувалися цінними породами дерев.

У грудні 1891 року газета «Южний край» писала про Харитоненка «… его обширные леса скорее похожи на бережные сады, чем на доходные статьи, у большей части хозяев безжалостно истребляемые». Власних нащадків Іван Герасимович застерігав: «… Я своїх лесов не рубил, не продавал и не дарил…».

У кінці XIX століття лісові угіддя сім’ї Харитоненко становили 10842 десятин, а у 1914 році 80 тисяч десятин.

У 60-х роках Харитоненко заснував власний торговий дім «І.Г. Харитоненко з сином», головна контора знаходилася у місті Суми. А в 1869 році Харитоненко побудував найбільший на Лівобережній Україні Павлівський рафінадний завод у селі Лука Сумського повіту, що згодом увійде до меж міста Суми.

Господарська діяльність Івана Герасимовича у Харківській, Полтавській та Курській губерніях ставлять його на одне з перших місць по виробництву цукру у країні. У 1877 році І.Г.Харитоненку належали Павлівський, Кияницький, Красноярузький, Пархомівський, Улянівський, Андріївський, Рогозненський цукрові заводи та майже 60 тис. десятин землі. А також Красноярузька, Пархомівська, Уляновська, Корчаківська, Андріївська, Миколаївська економії і Шпилівське лісництво.

Завдяки удосконаленню технології виробництва цукру та придбаному за кордоном сучасному устаткуванню підприємства Харитоненка забезпечували потреби ринку всередині країни та експортували продукцію за кордон. Якість товару заводів торгового дому «І.Г.Харитоненко с сином» отримували найвищі відзнаки: «Досягнення успіху» на Міжнародный виставці в Відні в 1873 році; медаль 1-го класу на Всесвітній виставці в Філадельфії в 1876 році; золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі в 1878 році; золоту медаль на Всесвітній виставці в Антверпені в 1885 році; вищу нагороду на Всесвітній виставці в Парижі в 1889 році і т.д. Івана Герасимовича Харитоненка назвуть «королем» цукрової промисловості.

У Сумському повіті Харитоненко був відомою впливовою діловою людиною. У 1873 році виділяє кошти на будівництво реального училища в Сумах та затверджує в ньому стипендію для вихованців з села Нижня Сироватка. У 1887 році виділяє 15 тис. карбованців на будівництво зразкової двокласної школи. У 1888 році разом з дружиною Наталією Максимівною заснували дитячий притулок для дівчат із багатодітних родин та сиріт, жертвує на це частину своєї садиби. У рідному селі Нижня Сироватка у 1880 році особистим коштом збудував нову кам’яну церкву Св. Тихона, витративши на будівництво 70 тис. крб.

У Державному архіві Сумської області знаходимо свідчення благочинності і меценацтва Харитоненків. У фонді Сумської міської управи зберігаються переписка стосовно фінансових питань про пожертву коштів на приюти, медичні і духовні установи, дозволи на будівництво залізничної дороги та інше.

15 січня 1888 року власники Павлівського рафінадного заводу, звертаються із заявою у Сумську міську управу: «…Предлагаем устроить, по существующим правилам для устройства мостовых, каменную мостовую дорогу через городской выгон лежащий вблизи Павловского завода от главных заводских ворот по прямой линии, соединив ее с городскою мостовою, идущей к вокзалу ж. д., вблизи земской больницы (бараки), всего длинною 203 пог. саж… и шириною 3 саженя с проведеним по обеим сторонам дороги водосточных каналов и с устройством в главных пунктах переездных мостиков…».

За ініціативою Івана Харитоненка та сприянням Сумського повітового земства у 1885 році відкритий «Олександрівський селянський сільськогосподарський банк». Банк видавав кредити селянам під невеликі відсотки. Пояснюючи це, Іван Герасимович говорив: «Бог дал мне средства проявить, хотя в скромной доле, мои симпатии тому люду, к котрому я имею счастье принадлежать и между котрым прошло мое детство».

Рядки з газети «Южний край» красномовно говорять про особистість Івана Харитоненка «…Говорят, что колосальное состояние нельзя составить из ничего и что в основе их всегда лежит каное-нибудь темное дело. И.Г. Харитоненко доказал, что это неверно. Злоречие не щадит людей, стоячих у всех на виду, и пользуется малейшими поводом, чтобы очернить их, но Иван Герасимович и в этом случае был исключение из общего правила. Даже враги не решились заподозрить испочники его необычайного обогащения».

Іван Герасимович Харитоненко прославив Сумщину і самого себе дивовижним талантом комерсанта і підприємця. Майже два століття тому діяльність численних підприємств Харитоненка сприяла розбудові цукрового виробництва нашого краю, насиченню внутрішнього ринку країни цукром та зростанню національного багатства держави.

Статистичні дані свідчать, що маленьке провінційне місто Суми з 10,4 тис. жителів у 1850 році виросло до 50,4 тис. жителів у 1913 році.

У 2022 році минає 200 років з дня народження Івана Герасимовича Харитоненка, а його талант, добрі справи для рідного краю є джерелом духовності, моральності та культури.

Історія становлення Українського війська

14.12.202106.12.2021 Автор Editor

«Історія становлення Українського війська»

(до 30-річчя створення Збройних Сил України)

Інна Кузьменко – провідний архівіст відділу інформації та використання документів

Архівна справа є надзвичайно важливою з точки зору збереження історичної спадщини для майбутніх поколінь. А вивчення військової історії держави за архівними документами допомагає докладніше і правдиво осмислити життя й діяльність нашого війська, пізнати закономірності історичних подій.

6 грудня у нашій державі відзначається День Збройних Сил України. Він був встановлений постановою Верховної Ради України в 1993 році. Саме цього дня, 06 грудня 1991 року, 30 років тому парламент ухвалив Закон України «Про Збройні Сили України».

Збройні сили України – це державне військове формування, на яке, відповідно до Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України.

День Збройних Сил України – це день вшанування мужності, бойового подвигу та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, самовідданості воїнів, які боронили і нині боронять кордони й безпеку своєї землі.

У фондах Державного архіву Сумської області зберігається чимало документів, які несуть в собі відомості про етапи становлення українського війська протягом значного хронологічного періоду, починаючи з двадцятих років минулого століття. Це історичні документи, фотографії, фотокопії із фондів і колекцій Держархіву Сумської області, Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального Державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного. Це документи 1917-1919 років – складного періоду формування українських військових частин доби Центральної Ради, Української Народної Республіки: закон про утворення Українського народного війська, наказ про організацію добровільного війська, звернення, відозви військових формувань Сірожупанників, куреня смерті імені кошового Івана Сірка, Січових Стрільці, фото військових діячів, уродженців Сумщини, які стояли біля витоків української армії. Це і матеріали про учасників визвольних змагань за незалежність України: Миколу Аркадійовича Харитоненка, Івана Даниловича Литвиненка, Анастасію Михайлівну Гудимович, Марію Іванівну Тарасенко та інших. Про тих, які у майже безперервних боях тієї доби невпинно демонстрували патріотизм та відданість українській державі.

5 лютого виповнилося 65 років з дня смерті підполковника УНР Миколи Харитоненка – командира сотні 4-го Сірожупанного куреня Збірної Волинської дивізії, Лицаря Залізного Христа. Хто ж такий Микола Харитоненко? У метричній книзі Миколаївської церкви с. Нова Рябина Богодухівсьткого повіту Харківської губернії за 1897 рік є запис, що 07 серпня народився хлопчик, якого назвали Микола. Про батьків сказано: «Курської губернії, Старооскольського повіту, села Покровки Аркадій Олексійович Харитонов та законна дружина його Євдокія Володимирівна, обоє православні».

Запис у метричній книзі Миколаївської церкви с. Нова Рябина Богодухівського повіту Харківської губернії за 1897 рік.
(фонд 1192, оп. 1, спр. 54, арк. 173 зв., 174.)

Як бачимо, прізвище батьків Харитонови. І жили вони у с. Покровка (нині с. Покровка Білгородської області), за 224 км від місця хрещення дитини. Це дає підставу стверджувати, що Микола Аркадійович народився у с. Покровка. Сімейна легенда підтверджує історію народження у селі на Білгородщині та те, що прізвище Миколи було Харітонов, а не Харитоненко, і він змінив його пізніше. У часи Української революції офіцери та козацтво повертали собі українські прізвища, які раніше були записані на російський манер.

У книзі «Офіцерський Корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921)» Ярослава Тинченка дата смерті і доля підполковника УНР Миколи Харитоненка після 1923 року не відомі. Також у цій книзі зазначена його коротка біографія.

Микола Аркадійович закінчив Сумське реальне училище, Чугуївське військове училище (1917). Останнє звання у російській армії – прапорщик. У 1917 році Микола Харитоненко брав участь в українізації 415-го піхотного Бахмутського полку. Закінчив Інструкторську школу старшин (1.05.1918), потому – старшина 1-го пішого Уманського полку Армії Української Держави. З 15 серпня 1918 року ад’ютант коменданта м. Жмеринка, з 01 грудня 1918 року – старшина для доручень штабу 3-го Херсонського корпусу військ Директорії, з 01 лютого 1919 року – командир сотні Інструкторської школи старшин 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР, з 01 червня 1919 року – командир сотні 10-го пішого полку Сірожупанників Дієвої армії УНР. З 12 січня 1920 року – командир сотні 4-го Сірожупанного куреня Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР, у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. У 1921 р. – старшина 3-го збірного куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Серед документів у Державному архіві Сумської області є відомості про уродженця села Хоружівка Роменського району Сумської області Івана Даниловича Литвиненка, українського розвідника, людину, яка пройшла через горнило двох світових війн. Іван Данилович – учасник Першого зимового походу, один з командирів Армії УНР, учасник УПА. Про народження цієї славетної людини 4 січня 1891 року у селянській родині с. Хоружівка зберігся запис у метричній книзі Катеринівської церкви.

Є й інший актовий запис у метричній книзі Михайлівської церкви с. Вороніж Глухівського (нині Шосткинського) району Сумської області про народження 17 жовтня за старим стилем 1899 року Анастасії Михайлівни Гудимович, якій довелося з 16-ти років і до кінця свого короткого життя перебувати в центрі доленосних для України подій. Вона разом зі своєю подругою Марією Іванівною Тарасенко, теж уродженкою села Вороніж Шосткинського району, були зв’язковими штабу армії УНР. Захоплені у Києві більшовиками, ці молоді патріотки молодої української держави були розстріляні 28 серпня 1922 року. Разом з ними того ж дня було страчено ще 80 борців за волю України, в тому числі й рідні Анастасії Гудимович.

Із початком агресії Росії та війни на Сході України у 2015 році співробітниками архіву було розпочато роботу зі створення фондів про участь військовослужбовців у антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. Фонди архіву поповнюються фотографіями 2014-2016 років із колекцій сумчан-волонтерів та учасників антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил на сході України, публікаціями з періодичних видань, виданнями про загиблих у цій війні військовослужбовців ЗСУ, бійців добровольчих формувань, працівників МВС та СБУ.

Наш архів завжди відкритий для всіх, хто цікавиться новітньою історією України, військовою історією. Документи, що зберігаються у фондах архіву, знайомлять з невідомими сторінками рідного краю, нашої Сумщини, яка дала державі таких героїв – військових, волонтерів, добровольців. Наш обов’язок зберегти пам’ять про цих людей, їх жертовний подвиг, і зробити так, щоб всі ці тисячні жертви не були марними.

„… Щастя плужить в полі трудному моїм”

24.05.202124.05.2021 Автор Editor

„... Щастя плужить в полі трудному моїм”

(до 95-річчя від дня народження Миколи Данька (1926-1993 рр.)

Ольга Клюєва
– головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

     Є у кожного народу яскраві представники, особистості, через призму життя та творчості яких постає історична доля цього народу, постає і його майбуття. Вустами таких людей, здається, говорить сама історія.
     Земля Сумщини дала цілу плеяду синів та доньок – мучеників та пророків, які стали уособленням історії українського народу. Серед них – Микола Михайлович Данько. Уродженець села Славгород Краснопільського району, він в дитинстві та юності пройшов звичайну для кожної радянської людини життєву школу: семирічка в рідному селі, військові будні під час Великої Вітчизняної війни (дійшов до Угорщини та Австрії), трудова діяльність на Львівщині у післявоєнний час, навчання у Львівському університеті. Здавалось, пролягав спокійний, рівний шлях. Але не судилося Миколі Михайловичу пливти за течією, насолоджуючись маленькими життєвими радощами. Доля готувала йому тернистий шлях. Його проводирем в житті стало перо поета, перо громадянина.
     М. Данько писав: „Кожен письменник – син свого часу, певної епохи… з огляду на сказане, мабуть, важливіше зазначити, що непересічний талант усупереч усьому незрідка виходив переможцем”. Сучасники назвуть М. Данька «письменником непересічної долі»: ”Не було б перебільшенням сказати: трагічної, бо й справді життя його поспіль мовби на лезі ножа, з вогню та в полум’я…Тернистим був шлях у того, хто в добу тоталітарної пітьми прагнув будь-що сказати правду! Талант Данька не боявся говорити про непересічні, але перекручені в радянські часи, істини, не боявся говорити про місію справжнього поета-громадянина

Зафіксувати
в римі серця порух,
то значить –
власний біль зробить солодким,
пучечок нервів
втілений у порох,
що вогником спахне
в пітьмі коротким
й може комусь
осяє стежку вгору.

     Розірвати ланцюги нещирості молодий поет зважився у своїй першій збірці віршів «Зоряне вікно» у 1965 році. З кого ж брав приклад, де черпав натхнення, хоробрість? „Добрі ангели мого дитинства (Шевченко, Надсон, Огарьов, Плещеєв) не полишали мене вже ніколи…навертали до віри в кінечну перемогу колискового немовляти – Гуманізму” , – дає відповідь М. Данько у автобіографічній повісті „На невидимому хресті”. Все передове, життєдайне сприймав та наслідував молодий поет. „У російській поезії забив осиковий кілок у деякі види нещирості Євген Євтушенко. Все передове на Україні в той час симпатизувало йому. Власне, ті, хто, усвідомлював, що на першому етапі найголовніше – демократизація суспільства”, – згадував пізніше Микола Михайлович. Перша книга М. Данька отримала багато схвальних відгуків, адже автор вже був відомий своїми віршами, що друкувались в різних українських альманахах. Він сприймався як мислячий, талановитий поет. Про це свідчать слова Б. Олійника: „Микола Данько – поет, не схожий на інших, оригінальний, сучасний… Він намагається відсіювати штампи двадцятирічної давності, йде своїм шляхом”.
     Однак реакція на вихід першої збірки поезій М. Данька в офіційних літературних колах була недвозначною. „Коли я невдовзі запропонував рукопис нових віршів… відверто сказали: „Конче потрібно, щоб у поезіях було видно громадське обличчя”.
     Тобто, обличчя брехні!
     А мені вже, ой як не хотілося обкурювати фіміамом фальшиві ікони!”
    В 1967 році все ж виходить друга книга М. Данька „Червоне соло”. Але дійти до читача вона не змогла, бо була „заарештована”, вилучена з продажу. І ось із цього часу починаються справжні гоніння та утиски. М. Данька звинувачують в „українському буржуазному націоналізмі”. На довгий час прийшлося розпрощатися з фахом журналіста, підти з сумської обласної газети „Ленінська правда”, перебиватися на різних малооплачуваних роботах. А головне – доводилося писати тільки для шухляди. „Десять років без дозволу друкуватися, я сяк-так перебивався на хлібі та воді”.
     Однак шлях М. Даньком було обрано раз і назавжди

Вогнем горю на демагогів вуличних,
Добро тирана – гірше, як розбій.
Та все ж найбільше не люблю плазуючих,
Принижених за вдачею рабів!

Талант Данька відмовляється від нав’язуваних тем, від висвітлення істин у викривленому вигляді. Він чітко окреслює свою життєву позицію:

Хай буде проклятий той хліб,
Зароблений лакейством в ката,
І чорний чин, і дачна хата,
І слави лицемірний німб.

Чимало друзів, побратимів після такого розвитку подій зрікалися знайомства та дружби з М. Даньком, обрікаючи його на самотність, підсилюючи біль від усвідомлення неприйняття в офіційних літературних колах

В найтяжчу хвилину руки ніхто не подав,
Ніхто не підслухав, як ти серед ночі страждав.
Ніхто не побачив, як кров закипала в очах,
Ніхто не примітив, який то тягар на плечах.
Але навіть в такий час він сміливо та чесно заявляв:
Хай буде проклятий навік,
Хто зрікся і Вітчизни, й мови,
Хто брата рідного готовий
Жбурнути, як снопа на тік!

Не зважаючи на вкрай складні умови життя та творчості, талант М. Данька проявляє нові грані. „Мені завжди здається, що шостим почуттям є незламна любов до землі, до минулого і майбутнього народу нашого. Допомагати людям відкривати в своїх душах великі почуття…головне завдання поезії” . Микола Михайлович цікавиться сторінками історії рідної землі. Не сприймаючи на віру постулати радянської історіографії щодо української історії, Микола Михайлович починає ретельно вивчати історичні праці авторів різних періодів

Снарядами книг заряджаю свій мозок,
Тисячі в звивини – жерла злизав,
І знаю напевне за власним прогнозом –
Скоро дам залп!

Як дослідник сторінок історії українського народу М. Данько робить безліч виписок, аналізує та приходить до власних висновків. „Мільйони, й незлічити! мучеників мого народу, протягом трьох останніх століть склали свої серця в снігах Сибіру, на різних Соловецьких островах, у підземних руднях, або скидалися за борт тільки за те, що любили свою Вкраїну, хотіли орати й сіяти на своїй землі, самим користуватися бодай шматком хліба, здобутим кров’ю, у поті чола”. Особливий інтерес Микола Михайлович виявив до доби козаччини, де бере початок українська демократія, свобода. Він захоплюється тими сміливцями, які робили виклик історії, власній долі. Зокрема, до таких М. Данько зараховує українського гетьмана І. Виговського, який у 1659 році під Конотопом виборов перемогу у битві над російською армією. Не зрадником, як у радянській історіографії, а талановитим державотворцем та командуючим, мужнім патріотом постає він у нотатках М. Данька. „Бути одним з найосвіченіших людей на Україні, надивившись на підступні зазіхання на волю рідного народу з боку царських сатрапів, він у своїй політиці спрямував усі зусилля на збереження й подальший розвиток автономії». Люди, які ставлять на терези історії власне життя задля життя всього народу, стають ідеалом для Миколи Михайловича. До когорти патріотів з великої літери вписує М. Данько і І. С. Мазепу, не зважаючи на негативні характеристики гетьмана багатьох істориків. „Офіційні радянські історики силкуються щосили обкидати болотом образ І. С. Мазепи… Для всіх же справжніх революціонерів духу постать гетьмана несе в собі щось прометеївське, самопожертвенне й символічне”. Інакше оцінює Микола Михайлович й події, що відбулися в українських землях після переходу І. Мазепи на бік шведського короля. М. Данько не боїться протиставляти власну точку зору офіційній, викладеній в „Історії міст і сіл Української РСР”. Особливо гаряче говорить він у своїх нотатках краєзнавця про знищення російськими військами міст Батурина та Глухова у 1709 році: „…одна з найжахливіших у світовій історії трагедій… Власне жменька самовідданних патріотів супроти багатотисячної навали колонізаторів”. Звертався Микола Михайлович і до тих історичних персоналій, яким судилося зіграти роль у подальшій історії України. Про це свідчать багаточисельні виписки на історичну тематику з публікацій як післяжовтневого, так і дожовтневого періоду. Зокрема, це стосується декабристів та народників.
Спротив тиранії, прагнення до свободи, до державотворення приваблюють М. Данька в світогляді учасників декабристського руху. І хоча декабристський рух був поширений в межах Російської імперії, і „ідея слов’янського об’єднання могла виникнути де завгодно, однак лише на Україні знайшла б найкращий грунт” , – вважає Микола Михайлович. Червоною лінією проводить М. Данько історичне прагнення українців до створення власної держави у добросусідстві з братніми слов’янськими народами. Але у той час з’явилися лише рядки:

Здійсняться, наче сон пророчий,
Неначе божі імена…
А поки що на карті прочерк.
О доле проклята сумна.

     З повагою згадує Микола Михайлович сильних духом, які зі зброєю в руках прагнули здобути свободу для рідної землі. Але є зброя, на думку поета, без застосування якої перемога буде не повною. Це – мова, народна пісня, звичаї та традиції, виплекані кожним народом на протязі всього історичного становлення, святині, які треба берегти й передавати нащадкам. Ось як говорить він про духовну зброю: „ Народжена у кривавих січах і на святі, під блакитним небом серед жовтогарячого степу і в катівнях, „голосна та правдива” українська наша пісня, рідне наше слово були щирою зброєю…були духовними лицарями у герці з усіляким рабством”
     Вивчаючи рух народників, М. Данько у своїй лекції „Народники і українська пісня” подає цікаві факти діяльності учасників цього руху, зокрема щодо використання української мови та фольклору на землі Сумщини. „Дехто з народовольців вирішив поширювати освіту українською мовою. Так, за рекомендацією Я. Стефановича його батько, священник села Дептівки Конотопського повіту, влаштував на роботу до школи Володимира Жебуньова, а священник сусіднього села Кошар Захарій Кисилевич – Каца, який невдовзі перебрався до Великого Самбора цього ж повіту” і далі: „ Для того, аби пропаганда серед місцевих селян була результативною, потрібно … добре знати народну творчість – дзеркало душі української. Тому вони вкинулись у вивчення кобзарських дум, найбільш підхожих гайдамацьких пісень…” і далі „… вони мовби наелектризовували слухачів, підготовляли до більш конкретної розмови на сьогоденні теми”.
     Прагнучи вкласти в свої твори якомога більше щирості, розуміння епохи, проблем свого народу, М. Данько звертається не лише до історичних постатей української історії, а цікавиться й самобутньою історією міст та сіл рідного Слобожанського краю. Залишилися його нариси про Конотоп, Лебедин, Охтирку, Путивль. В них прослідковуються й історія, й легенди, творчо поєднані М. Даньком. З особливою любов’ю Микола Михайлович говорить про Суми. Ось які слова звучать у кіноновелі, підготовленої М. Даньком: „ Люблю своє місто… Люблю таким, як воно є сьогодні… І не раз на світанку, коли на ласкаві груди Псла припадають шовкові кучері туманів, а все довкіл, мовби зачароване, мені воно здається казковим видивом” . Але не лише ліричні рядки присвятив Микола Михайлович місту. Він занурився в його історію від часу заснування і до сучасності.
     Але більшість робіт талановитої людини впродовж довгих років не могли дійти до читачів. Лише у ІІ половині 80-х „човни Миколи Данька поволі знову випливають на фарватер. Цілі, хоч і биті штормами. І свіжий вітер надимає їхні пружні білі вітрила”.
     Талант, не зважаючи на всі складнощі радянської доби, вийшов переможцем. І поетичні перлини, що писалися в добу гонінь та переслідувань поета, увійшли до третьої, на жаль, останньої збірки М. Данька „І сонця прихилив би!”, що вийшла друком у 1991 році. Закінчується книга віршем в одну строфу, яка символічно завершує багатолітню кропітку працю М.Данька

Щастя! Його вже я, друзі, зустрів
Це – витерти краплі поту.
І, мов риба,
Що видерлась із пазурів,
Шубовснути
Знову в роботу!

Розвиток архівної справи

02.11.202002.11.2020 Автор Editor

Розвиток архівної справи на Сумщині в 20-х-30-х рр. 20 століття

( до 95-ї річниці заснування Державного архіву Сумської області)

Гончарова І.Є. - начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

Основи архівної політики радянського уряду було викладено у «Тимчасовому положенні про архівну справу», яке було затверджено РНК УРСР 20 квітня 1920 р, за яким була передбачена жорстка централізація архівних установ.

1920 рік ознаменувався паперовою кризою у державі. Відновлення роботи паперових фабрик потребувало сировини – старого ганчір’я, паперу. Джерелом для постачання фабрик стали відомчі та ін. типи архівів. Постало питання у виявленні непотрібного матеріалу і збереження того, який мав би історичну цінність. Розпочалась робота по збереженню архівів в Україні.

На підставі Декрету Раднаркому від 09 березня 1920 року була створена Всеукраїнська архівна комісія. Вона вимагала від установ, що мали архіви повідомити про місце збереження архіву його хронологічні рамки, відповідального за архів, описи справ.

У 1921 році за ініціативи комісії відповідальними за збереження архівів стали спеціальні губерніальні комісії.
Всеукраїнська архівна комісія звернулась до міських міліцій з проханням видати розпорядження, що забороняло б продаж справ, паперів та дозволяло міліції надавати допомогу представникам губкомісій у разі виявлення фактів продажу архівних документів, або їх складів.

31 жовтня 1922 року виходить Постанова РНК «Про охорону архівів» в якій говориться про створення єдиного державного архівного фонду яким завідує Головне архівне управління при наркомосвіті. Закінчені справи зберігаються при установах не більше 3-х років та передаються до архівосховищ Головарху. Зберігання, знищення, переміщення архівних матеріалів дозволяється тільки Головним архівним управлінням та його місцевими органами.

У 1922 році зроблено доповнення Кримінального кодексу ст.102 про відповідальність за порушення правил про охорону архівів. Не передавання на облік, знищення архівів, вивезення за межі держави каралося штрафом 300 рублів золотом, примусовими роботами або ув’язненням до 1 року.

Постановою ВЦВК від 22 листопада 1922 року вводиться в дію Кодекс законів про народну освіту до книги третьої якого «Професійна та спеціальна-наукова освіта» ввійшов розділ «Архівні установи» .

У січні 1923 року ВУЦВК приймає Положення про Центральне Архівне Управління УСРР та підпорядковує його собі забравши із Наркомосу.

До завдань архівного управління належить: загальне завідування усією архівною справою, централізація архівних матеріалів в установах ЦАУ, наукова класифікація архівних матеріалів. Губархи залишаються у складі Губвиконкомів, але підлягають дерективам Центроархіву.

З 06 по 10 грудня 1924 року у м. Харкові відбулась перша нарада архівних робітників України. У нараді брали участь 17 осіб серед них: завідуючий Укрцентрархівом С. Тетін, заст. Завідуючого академік Д. Багалій.

На нараді йшла мова про утворення губархів, матеріали місцевого значення запропоновано залишити в губерніальних архівах, загальнодержавного значення зконцентрувати в центральних, заснувати журнал «Архівна справа»- голова редакційної колегії академік Д. Багалій.

Постанова ВУЦВК і РНК «Про структуру і штати Центрального Архівного Управління УСРР, його установ і округових архівних управлінь» 1925 р. розпочала процес утворення окружних архівних управлінь в т.ч. і Сумського окружного архівного управління з якого розпочалася історія ДАСО. В Держархіві зберігається Протокол № 36 об’єднаного засідання Президії Сумського окружного виконавчого комітету та сумської міської ради від 3-го листопада 1925 року про затвердження завідуючим окружного Архівного Управління т. Котлярова. Штат Окрархіву складався з 4-х чоловік: завідуючий, інспектор, 2 архівісти.

Обов’язкова постанова Сумського окружного виконавчого комітету про упорядкування і охорону архівних установ на території округу за 1925 рік ділить діловодний матеріал установ на: ще незакінчені діловодні справи; закінчені, які не мають трьохрічну давнину з часу їх закінчення; закінчені діловодні справи які мають трьохрічну давнину; необхідні установам для довідок, та такі. що загубили.

У доповіді завідувача Окрарху т. Котлярова І.В. про стан архівної справи в Сумській окрузі на об’єднаному засіданні Сумського округового виконкому та Сумської міськради (протокол № 29 від 14.01.1926 р.) були поставлені завдання про концентрацію архівних матеріалів в окремому будинку в м. Суми та долучення до збору архівних документів архкореспондентів від громадськості, збільшення штату архівних управлінь.

У звіті за 1 квартал 1926 року Котляров І.В дає характеристику умов зберігання архівних матеріалів «знаходяться в сараях, зложені в купах на подвір’ї без охорони». На даний час архів знаходиться в приміщенні окрвиконкому, площа архіву складала 68,2 кв.м. Ще одне приміщення архів одержав разом із архівними матеріалами колишньої контори Харитоненка. На зберігання надійшли фонди Сумської земської та міської управ, думи, старі церковні книги, архіви ЗАГСУ, вівся розшук поміщицьких архівів Строганових, Капністів, Рахманових, Толстих, Золотницьких, Міклашевських Корсакових, Голіциних.

З 08 по 13 травня 1926 року у м. Харкові відбувся Всеукраїнський з’їзд архівних робітників України. У роботі взяло участь 70 делегатів. Розглядалися питання збору архівних матеріалів, виділення помешкань для їх зберігання та матеріального становища Окрархів, підвищення кваліфікації працівників архівів, підготовки нових кадрів для роботи в архівах, широкої популяризації архівної справи.

У зв’язку із знищенням великої кількості архівних фондів багато подій можна було вивчити за газетами. Тому і вийшло розпорядження Укрцентрархіву до всіх Окрархів «Про утворення Центрального і місцевих газетних фондів» 13 липня 1926 року. Основне завдання – зібрати газети періоду 1917- 1921 рр. Газети забиралися у друкарнях, бібліотеках, у громадян могли навіть купуватися.

У звітах про працю Окружних Архівних Управлінь за 1926 рік говорилося про те, що в більшості випадків їм відведені підвальні помешкання в будинках Окрвиконкомів. Для окрархів потрібні окремі будинки, бо багато їх сховищ перевантажені. Тому немає можливості проводити подальшу концентрацію фондів. За 1926 рік сконцентровано 2 962 фонди дореволюційних, пореволюційних з 1917 року та фонди установ, які продовжували своє існування після 1917 року.
20 грудня 1926 року Сумське архівне управління видало окремою листівкою відозву до всіх учителів Сумської округи з закликом допомогти у справі збереження та збирання архівного матеріалу історичного значення. Інформація про цей захід була розміщена у журналі «Архівна справа».

У 1929 році на часі стало питання про розробку спеціального проекту типового будинку для окрархів з раціональною системою зберігання документів. Були вивчені всі типи архівних будівель у європейському масштабі. Зупинилися на бельгійській магазинній системі. Бо цей проект міг бути пристосований і до краєвих архівів.

У 1930 році у зв’язку з адмінтериторіальною реформою та ліквідацією округів почало функціонувати Сумське міське архівне управління. 1 березня 1932 року Сумське місцеве архівне управління було перетво рене в Сумський державний історичний архів, який був підпорядкований Харківському архівному управлінню. Згідно постанови ЦАУ УРСР про порядок концентрації архівних матеріалів до архіву надходили матеріали Сумського, Краснопільського, Лебединського, Миропільського, Тростянецького, Улянівського, Буринського, Путивльського райархівів і Сумського міського архіву. Станом на 1 січня 1934 року у Сумському державному історичному архіві зберігалося 613 фондів.

Відповідно до постанови Президії ВР УРСР від 16 квітня 1938 року і наказу НКВС УРСР від 17 січня 1939 року архівні установи було передано в систему НКВС. Обов’язкова постанова Роменського райвиконкому від 15 квітня 1938р. « Про охорону та упорядкування архівних матеріалів » зобов’язує керівників підприємств, установ та організацій створити у себе архіви на правах окремих частин та призначити відповідального за збереження та охорону архівних документів. Завідувач архівом відповідає перед керівником установи, а в питаннях методики архівної справи перед районним архівним управлінням.

На Сумщині працює 4 історичні архіви, архівосховища яких переповнені, взимку не опалюються. Архіви потребують наукових працівників, велика плинність кадрів. На 02 квітня 1939 року в Сумському державному історичному архіві працювало 14 чоловік, зберігалося 1320 фондів.

У 1941 році архів було перейменовано в Державний архів Сумської області, а державні історичні архіви у Глухові, Конотопі, Ромнах перетворені на його філіали.

Знаковий документ сучасної історії України

16.07.202016.07.2020 Автор Editor

Л.Сорокіна - провідний архівіст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

«Знаковий документ сучасної історії України»

(до 30- річчя з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України.
(16 липня 1990 року – 2020 рік)

Першим вагомим кроком до відновлення історичної справедливості і відродження української державності стало ухвалення парламентом 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.
Цей документ уже є складовою частиною Національного архівного фонду України. За історичним виміром документ досить новий, але унікальний за змістом. На той час документ не мав сили конституційного акту, але його прийняття дало поштовх і напрямок процесу державотворення. Декларація – це програма побудови незалежної держави. Право держави здійснювати безпосередні зносини з іншими державами, укладати договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. У документі закладалася ідея європейської орієнтації України. Зберігається Декларація про державний суверенітет України у фондах Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління.
У фондах Державного архіву Сумської області повний текст Декларації можна знайти у підшивках місцевих газет.
У кінці 80-х рр. місцеві ЗМІ були під посиленим владним тиском. На сторінках місцевої преси не так активно вдавалися до критичних висловлювань, адже преса виступала органами комітетів парткомів, рад народних депутатів та їх виконкомів. І тільки після прийняття закону «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.) український народ отримав змогу користуватися об’єктивною інформацією. Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру.
Незважаючи на всі ці обставини за матеріалами та інформаційними повідомленнями місцевих ЗМІ спробуємо відтворити картину історичних подій кінця 80-х - початку 90-х років XX ст., що призвели до радикальних змін у суспільно-політичному житті України.
Кінець 80-х – поч. 90-х років – період розпаду СРСР. Правляча партія оголошує курс на прискорення соціально-економічного та суспільного розвитку країни. У вжитку з’являється новий термін «перебудова».
В Україні політика перебудови мала свої особливості. Забезпечення відкритості та дозованої інформаційної свободи стають важливими передумовами суспільно-політичних змін. Політика гласності активізувала українське суспільство, розпочалися громадські обговорення актуальних проблем. Найголовнішими серед них були: відновлення історичної правди, мовне питання, стан культури.
Після розширення доступу до архівних джерел та матеріалів, з’явилася можливість до переосмислення минулого. Політика гласності переросла у свободу слова. Молодь України проявила зацікавленість до демократичних процесів у суспільстві і стала рушійною силою політичних змін. Виникають суспільно-політичні, культурно-історичні громадські об’єднання, які створили підґрунтя для розвитку національно-демократичного руху. Кроки, які робила влада, під тиском національно-демократичних сил, наближувала країну до виходу із багатонаціональної держави і проголошення незалежності.
Значним поштовхом суспільного розвитку республіки став виборчий процес 1989 року. У суспільстві назріло питання про необхідність запровадження багатопартійної системи. Питання виноситься на обговорення у ЗМІ.
Ось заголовки місцевих газет за період з червня 1988 по жовтень 1989 рр.: «Про зміни Конституції СРСР з питань виборчої системи», «На демократичній основі», «Демократична виборча система – шлях до повновладдя Рад», «На альтернативній основі», «Розвиток національних мов – основа духовного збагачення народу» і т.д.
27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про вибори народних депутатів УРСР». 28 жовтня 1989 року Верховна Рада прийняла Закон «Про мови в УРСР». Українська мова проголошувалася державною, хоча за російською мовою залишалися деякі привілеї.
Із коротких інформаційних повідомлень та матеріалів, що розміщувалися на сторінках місцевої преси, дізнаємося наступне:
Відповідно до нового закону про вибори 4 березня і 18 березня 1990 року відбулися вибори народних депутатів на альтернативних засадах. Результатом таких виборів стало оновлення депутатського корпусу. Майже 100 місць із 450 дісталися позапартійним кандидатам із демократичними поглядами. Створюється парламентська опозиція, що об’єднується у Демократичний блок України. Провідна демократична сила у об’єднанні – Народний Рух України.
Після виборів у дію вводиться конституційна стаття про вихід республіки із союзного утворення. Такі ж рішення приймали парламенти і інших республік. Першими про самовизначення заявили республіки Прибалтики і Грузії. Завуальована форма виходу – проголошення декларації про державний суверенітет. Положення декларацій, прийнятих республіками, суперечили союзному договору укладеному в 1922 році. Це означало, що Радянський Союз втратив свою легітимність.
15 травня 1990 року уперше в історії УРСР Верховна Рада почала працювати як постійно діючий парламент.
23 травня у порядок денний сесії включено питання про державний суверенітет Української РСР.
29 травня прийнята постанова парламенту «Про політичне, соціально-економічне та екологічне становище в Україні», в якій зазначається, що «соціально-економічне становище в республіці є кризовим, екологічна обстановка в більшості регіонів перебуває в загрозливому стані, життєво- важливі питання не знаходять позитивного вирішення в умовах централізованого планування економіки та відсутністю реального державного суверенітету».
Із інформаційних повідомлень сесійних засідань Верховної Ради дізнаємося, що проект декларації про державний суверенітет всебічно обговорюється у парламенті і викликає зацікавлення. У виступах наголошується: «… Треба добре подумати, як декларацію реалізувати, щоб вона не стала черговим політичним актом і потім тривалий час практично нічого не робилося щодо здійснення суверенітету республіки. Запорука успіху – консолідація депутатів, всіх прогресивних сил…» (газ. Ленінська правда № 131 від 7 липня 1990 р.)
Через відсутність на сесії значної частини депутатів - делегатів XXVIII з’їзду КПРС, робота сесії паралізована. Прийняти проект документу за основу немає змоги.
6 липня народний депутат В’ячеслав Чорновіл ініціює перед Верховною Радою УРСР відкликати народних депутатів УРСР - делегатів XXVIII з’їзду КПРС для розгляду проекту Декларації про державний суверенітет України.
16 липня 1990 року 355 депутатів Верховної Ради УРСР голосують за прийняття в цілому документу «Декларація про державний суверенітет України».
У документі проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
Декларація стала програмним, державотворчим документом. Цей знаковий документ заклав у душі українського народу віру і надію на краще майбутнє. Після його прийняття розпочалися процеси кардинальних реформ усіх сфер життя українського суспільства. Декларація стала основою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, підтвердженого на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

З історії табору для військовополонених у Конотопі

17.07.202009.07.2020 Автор Editor

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії табору для військовополонених у Конотопі
(1941-1943 рр.)

Особливістю війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу було те, що значна частина її жертв загинула не на полі бою із зброєю в руках. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями понад 5 млн. радянських військовополонених потрапило в полон, 57 % відсотків з них померло від голоду, хвороб та виснаження. Загальна ж цифра втрат радянських військовополонених сягає 3 млн. 700 тис. осіб. Червоноармійці в німецькому полоні виявилися першими жертвами нацистської політики «війни на знищення».
На території України у роки Другої світової війни було створено мережу таборів для радянських військовополонених (понад 250 таборів), які були частиною таборів для військовополонених Третього рейху: шталаги (стаціонарні табори), дулаги (мобільні табори, які переміщувалися з лінією фронту), офлаги (табори для військовополонених офіцерів).
Згідно з оглядовою довідкою Управління СБУ в Сумській області про місця примусового утримання радянських військовополонених та цивільного населення на території Сумської області в 1941-1943 роках на Сумщині існували табори для радянських військовополонених у Сумах, Глухові, Ромнах, Конотопі, Охтирці, Хуторі-Михайлівському. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944), який узагальнив дані українських, російських, німецьких архівів, додає до них ще табори для військовополонених у Кролевці, Середина-Буді, Смілому, Боромлі, Вирах.
Одним з найбільших на території Сумської області був дулаг № 192 у м. Конотопі, який у серпні 1942 року був перейменований у шталаг № 310. За час існування табору з серпня 1941 року по вересень 1943 року через нього пройшло приблизно 75 тисяч військовополонених.
Бійці 5-ї, 6-ї 212-ї повітряно-десантних бригад, що входили до складу 3-го повітряно-десантного корпусу 40-ї армії тримали оборону м. Конотоп у серпні-вересні 1941 року. Вони, потрапивши у німецьке оточення, стали першими в’язнями конотопського табору для військовополонених.
Акти надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр., книги реєстрації актів громадянського стану (далі РАЦС) про смерть м. Конотоп за 1941-1942 роки, спогади колишнього в’язня табору для військовополонених у м. Конотопі Каштана Петра Єгоровича, що зберігаються у Держархіві Сумської області, дозволяють відтворити умови перебування військовополонених у таборі.
Табір у м. Конотоп був огороджений колючим дротом, частина полонених, здебільшого поранених, утримувались у конюшнях, але місця вистачало не всім. Тому значна частина військовополонених залишалась під відкритим небом. Харчування здійснювалось 1-2 рази на день баландою з відходів або варивом з проса та буряків. Посудом слугували солдатські пілотки. Смертність від голоду, переохолодження, хвороб почалася вже з перших днів існування табору. Медикаментів для поранених не передбачалось, для припалення ран використовувалась паяльна лампа. До військовополонених з боку німецьких солдатів та поліцаїв застосовувались дії морального приниження та фізичного покарання. Військовополонені єврейської національності взагалі могли не отримувати їжі. Для розваги охорони табору в’язнів запрягали у вози і примушували возити охоронців згори вниз, а погоничем була міцна палиця. Часто такі знущання закінчувалися смертю полонених на ходу. Частина бранців не витримували умов утримання і кидалася прямо на колючий дріт, щоб куля охоронця перервала їх життя. Смертність у таборі інколи сягала 150 осіб за добу. А ось нацистська пропаганда у колабораціоністській газеті «Визволення», що виходила у Конотопі у роки окупації, подавала протилежні реальності умови перебування військовополонених у таборі. Від імені ув’язнених автор статті «Військовополонені дякують» від 31 травня 1942 року зазначає, що «...увесь час ми тут перебуваємо у хороших умовах (наша білизна завжди вимита в бані, акуратно проводиться дезинфекція, проходить медичний огляд)». Але актові записи про смерть військовополонених у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 свідчать про дійсне ставлення окупантів до радянських військовополонених. Всього у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 роки виявлено 336 актових записів про смерть радянських військовополонених. Більша частина діагнозів, що спричиняла смерть бранців – загальне виснаження, гастроентороколіт, запалення легенів, серцева слабкість, гемоколіт, дизентерія. Але переважна частина радянських військовополонених була страчена перед звільненням Конотопщини Радянською Армією в серпні-вересні 1943 року. Про це свідчать дані з акту надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр. у м. Конотопі: «...в одній з розкопаних ям виявилося, що трупи лежать донизу обличчям у декілька рядів... перед розстрілом німці примушували своїх жертв лягати в яму обличчям донизу, після чого розстрілювали їх у потиличну частину на близькій відстані, а потім наступну групу людей примушували лягати на вбитих та розстрілювали». Всього за роки існування табору для військовополонених у Конотопі знищено 27 тисяч осіб.

Державний архів Сумської області

Людям із порушенням зору

Українізація: початок. Чи є продовження?

Історія проголошення незалежності України

Вчитель доброти

( до 100- річчя від дня народження письменника Олексія Петровича Столбіна)

До 78 –ї річниці вигнання нацистських окупантів із України

28 жовтня 2022 року

Іван Герасимович Харитоненко – промисловець та меценат в архівних джерелах та документах.

(з нагоди відзначення пам’ятної дати – 200 річчя з дня народження І.Г.Харитоненка.)

«Історія становлення Українського війська»

(до 30-річчя створення Збройних Сил України)

„... Щастя плужить в полі трудному моїм”

(до 95-річчя від дня народження Миколи Данька (1926-1993 рр.)

Розвиток архівної справи на Сумщині в 20-х-30-х рр. 20 століття

( до 95-ї річниці заснування Державного архіву Сумської області)

Гончарова І.Є. - начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

Л.Сорокіна - провідний архівіст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

«Знаковий документ сучасної історії України»

(до 30- річчя з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України. (16 липня 1990 року – 2020 рік)

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Сумської області

З історії табору для військовополонених у Конотопі (1941-1943 рр.)

Іван Герасимович Харитоненко –
промисловець та меценат в архівних джерелах та документах.

(до 30- річчя з дня проголошення Декларації про державний суверенітет України.
(16 липня 1990 року – 2020 рік)

О.Клюєва - головний спеціаліст відділу інформації та використання документів
Державного архіву Сумської області

З історії табору для військовополонених у Конотопі
(1941-1943 рр.)