Офіційний вебсайт органу виконавчої влади України
Контакти
Карта, спосіб добирання, графік роботи, телефони, e-mail, вебсайт
Громадянам
Документи on-line
Інформаційна діяльність
Про нас
Архівні установи
Офіційний веб-портал органу виконавчої влади України
Editor 
12 серпня 2020 року начальником відділу формування НАФ та діловодства Кузьміною Н.М. проведена тематична перевірка роботи архівного підрозділу Сумського державного університету. Завідувач архіву Мошна А.В. показала комплекс архівних приміщень університету загальною площею 279 квадратних метрів, обладнаних у відповідності до встановлених вимог.
Першим вагомим кроком до відновлення історичної справедливості і відродження української державності стало ухвалення парламентом 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.
Цей документ уже є складовою частиною Національного архівного фонду України. За історичним виміром документ досить новий, але унікальний за змістом. На той час документ не мав сили конституційного акту, але його прийняття дало поштовх і напрямок процесу державотворення. Декларація – це програма побудови незалежної держави. Право держави здійснювати безпосередні зносини з іншими державами, укладати договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. У документі закладалася ідея європейської орієнтації України. Зберігається Декларація про державний суверенітет України у фондах Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління.
У фондах Державного архіву Сумської області повний текст Декларації можна знайти у підшивках місцевих газет.
У кінці 80-х рр. місцеві ЗМІ були під посиленим владним тиском. На сторінках місцевої преси не так активно вдавалися до критичних висловлювань, адже преса виступала органами комітетів парткомів, рад народних депутатів та їх виконкомів. І тільки після прийняття закону «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.) український народ отримав змогу користуватися об’єктивною інформацією. Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру.
Незважаючи на всі ці обставини за матеріалами та інформаційними повідомленнями місцевих ЗМІ спробуємо відтворити картину історичних подій кінця 80-х - початку 90-х років XX ст., що призвели до радикальних змін у суспільно-політичному житті України.
Кінець 80-х – поч. 90-х років – період розпаду СРСР. Правляча партія оголошує курс на прискорення соціально-економічного та суспільного розвитку країни. У вжитку з’являється новий термін «перебудова».
В Україні політика перебудови мала свої особливості. Забезпечення відкритості та дозованої інформаційної свободи стають важливими передумовами суспільно-політичних змін. Політика гласності активізувала українське суспільство, розпочалися громадські обговорення актуальних проблем. Найголовнішими серед них були: відновлення історичної правди, мовне питання, стан культури.
Після розширення доступу до архівних джерел та матеріалів, з’явилася можливість до переосмислення минулого. Політика гласності переросла у свободу слова. Молодь України проявила зацікавленість до демократичних процесів у суспільстві і стала рушійною силою політичних змін. Виникають суспільно-політичні, культурно-історичні громадські об’єднання, які створили підґрунтя для розвитку національно-демократичного руху. Кроки, які робила влада, під тиском національно-демократичних сил, наближувала країну до виходу із багатонаціональної держави і проголошення незалежності.
Значним поштовхом суспільного розвитку республіки став виборчий процес 1989 року. У суспільстві назріло питання про необхідність запровадження багатопартійної системи. Питання виноситься на обговорення у ЗМІ.
Ось заголовки місцевих газет за період з червня 1988 по жовтень 1989 рр.: «Про зміни Конституції СРСР з питань виборчої системи», «На демократичній основі», «Демократична виборча система – шлях до повновладдя Рад», «На альтернативній основі», «Розвиток національних мов – основа духовного збагачення народу» і т.д.
27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про вибори народних депутатів УРСР». 28 жовтня 1989 року Верховна Рада прийняла Закон «Про мови в УРСР». Українська мова проголошувалася державною, хоча за російською мовою залишалися деякі привілеї.
Із коротких інформаційних повідомлень та матеріалів, що розміщувалися на сторінках місцевої преси, дізнаємося наступне:
Відповідно до нового закону про вибори 4 березня і 18 березня 1990 року відбулися вибори народних депутатів на альтернативних засадах. Результатом таких виборів стало оновлення депутатського корпусу. Майже 100 місць із 450 дісталися позапартійним кандидатам із демократичними поглядами. Створюється парламентська опозиція, що об’єднується у Демократичний блок України. Провідна демократична сила у об’єднанні – Народний Рух України.
Після виборів у дію вводиться конституційна стаття про вихід республіки із союзного утворення. Такі ж рішення приймали парламенти і інших республік. Першими про самовизначення заявили республіки Прибалтики і Грузії. Завуальована форма виходу – проголошення декларації про державний суверенітет. Положення декларацій, прийнятих республіками, суперечили союзному договору укладеному в 1922 році. Це означало, що Радянський Союз втратив свою легітимність.
15 травня 1990 року уперше в історії УРСР Верховна Рада почала працювати як постійно діючий парламент.
23 травня у порядок денний сесії включено питання про державний суверенітет Української РСР.
29 травня прийнята постанова парламенту «Про політичне, соціально-економічне та екологічне становище в Україні», в якій зазначається, що «соціально-економічне становище в республіці є кризовим, екологічна обстановка в більшості регіонів перебуває в загрозливому стані, життєво- важливі питання не знаходять позитивного вирішення в умовах централізованого планування економіки та відсутністю реального державного суверенітету».
Із інформаційних повідомлень сесійних засідань Верховної Ради дізнаємося, що проект декларації про державний суверенітет всебічно обговорюється у парламенті і викликає зацікавлення. У виступах наголошується: «… Треба добре подумати, як декларацію реалізувати, щоб вона не стала черговим політичним актом і потім тривалий час практично нічого не робилося щодо здійснення суверенітету республіки. Запорука успіху – консолідація депутатів, всіх прогресивних сил…» (газ. Ленінська правда № 131 від 7 липня 1990 р.)
Через відсутність на сесії значної частини депутатів - делегатів XXVIII з’їзду КПРС, робота сесії паралізована. Прийняти проект документу за основу немає змоги.
6 липня народний депутат В’ячеслав Чорновіл ініціює перед Верховною Радою УРСР відкликати народних депутатів УРСР - делегатів XXVIII з’їзду КПРС для розгляду проекту Декларації про державний суверенітет України.
16 липня 1990 року 355 депутатів Верховної Ради УРСР голосують за прийняття в цілому документу «Декларація про державний суверенітет України».
У документі проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
Декларація стала програмним, державотворчим документом. Цей знаковий документ заклав у душі українського народу віру і надію на краще майбутнє. Після його прийняття розпочалися процеси кардинальних реформ усіх сфер життя українського суспільства. Декларація стала основою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, підтвердженого на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.
29.11.2023
Особливістю війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу було те, що значна частина її жертв загинула не на полі бою із зброєю в руках. За роки Другої світової війни, за різними обчисленнями понад 5 млн. радянських військовополонених потрапило в полон, 57 % відсотків з них померло від голоду, хвороб та виснаження. Загальна ж цифра втрат радянських військовополонених сягає 3 млн. 700 тис. осіб. Червоноармійці в німецькому полоні виявилися першими жертвами нацистської політики «війни на знищення».
На території України у роки Другої світової війни було створено мережу таборів для радянських військовополонених (понад 250 таборів), які були частиною таборів для військовополонених Третього рейху: шталаги (стаціонарні табори), дулаги (мобільні табори, які переміщувалися з лінією фронту), офлаги (табори для військовополонених офіцерів).
Згідно з оглядовою довідкою Управління СБУ в Сумській області про місця примусового утримання радянських військовополонених та цивільного населення на території Сумської області в 1941-1943 роках на Сумщині існували табори для радянських військовополонених у Сумах, Глухові, Ромнах, Конотопі, Охтирці, Хуторі-Михайлівському. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944), який узагальнив дані українських, російських, німецьких архівів, додає до них ще табори для військовополонених у Кролевці, Середина-Буді, Смілому, Боромлі, Вирах.
Одним з найбільших на території Сумської області був дулаг № 192 у м. Конотопі, який у серпні 1942 року був перейменований у шталаг № 310. За час існування табору з серпня 1941 року по вересень 1943 року через нього пройшло приблизно 75 тисяч військовополонених.
Бійці 5-ї, 6-ї 212-ї повітряно-десантних бригад, що входили до складу 3-го повітряно-десантного корпусу 40-ї армії тримали оборону м. Конотоп у серпні-вересні 1941 року. Вони, потрапивши у німецьке оточення, стали першими в’язнями конотопського табору для військовополонених.
Акти надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр., книги реєстрації актів громадянського стану (далі РАЦС) про смерть м. Конотоп за 1941-1942 роки, спогади колишнього в’язня табору для військовополонених у м. Конотопі Каштана Петра Єгоровича, що зберігаються у Держархіві Сумської області, дозволяють відтворити умови перебування військовополонених у таборі.
Табір у м. Конотоп був огороджений колючим дротом, частина полонених, здебільшого поранених, утримувались у конюшнях, але місця вистачало не всім. Тому значна частина військовополонених залишалась під відкритим небом. Харчування здійснювалось 1-2 рази на день баландою з відходів або варивом з проса та буряків. Посудом слугували солдатські пілотки. Смертність від голоду, переохолодження, хвороб почалася вже з перших днів існування табору. Медикаментів для поранених не передбачалось, для припалення ран використовувалась паяльна лампа. До військовополонених з боку німецьких солдатів та поліцаїв застосовувались дії морального приниження та фізичного покарання. Військовополонені єврейської національності взагалі могли не отримувати їжі. Для розваги охорони табору в’язнів запрягали у вози і примушували возити охоронців згори вниз, а погоничем була міцна палиця. Часто такі знущання закінчувалися смертю полонених на ходу. Частина бранців не витримували умов утримання і кидалася прямо на колючий дріт, щоб куля охоронця перервала їх життя. Смертність у таборі інколи сягала 150 осіб за добу. А ось нацистська пропаганда у колабораціоністській газеті «Визволення», що виходила у Конотопі у роки окупації, подавала протилежні реальності умови перебування військовополонених у таборі. Від імені ув’язнених автор статті «Військовополонені дякують» від 31 травня 1942 року зазначає, що «...увесь час ми тут перебуваємо у хороших умовах (наша білизна завжди вимита в бані, акуратно проводиться дезинфекція, проходить медичний огляд)». Але актові записи про смерть військовополонених у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 свідчать про дійсне ставлення окупантів до радянських військовополонених. Всього у книгах РАЦС м. Конотоп за 1941-1942 роки виявлено 336 актових записів про смерть радянських військовополонених. Більша частина діагнозів, що спричиняла смерть бранців – загальне виснаження, гастроентороколіт, запалення легенів, серцева слабкість, гемоколіт, дизентерія. Але переважна частина радянських військовополонених була страчена перед звільненням Конотопщини Радянською Армією в серпні-вересні 1943 року. Про це свідчать дані з акту надзвичайної комісії по встановленню злочинів німецько-фашистських загарбників 1941-1943 рр. у м. Конотопі: «...в одній з розкопаних ям виявилося, що трупи лежать донизу обличчям у декілька рядів... перед розстрілом німці примушували своїх жертв лягати в яму обличчям донизу, після чого розстрілювали їх у потиличну частину на близькій відстані, а потім наступну групу людей примушували лягати на вбитих та розстрілювали». Всього за роки існування табору для військовополонених у Конотопі знищено 27 тисяч осіб.
На виставці експонуються конституційно-правові і законодавчі акти, на яких ґрунтувалися та закріплювалися найголовніші форми життя суспільства у певні етапи розвитку української держави: Конституція Пилипа Орлика 1710 р., Універсали Української Центральної Ради 1917-1918 рр., Проекти Конституції Української держави 1917, 1918 років, Конституція УСРР 1921 р., Конституція УРСР 1937 р., а також постанови Верховної Ради України про процес українського державотворення.
29.11.2023
19 червня 2020 року відбулося чергове засідання експертно-перевірної комісії Державного архіву Сумської області з порядком денним: внесення змін до списку № 1 – джерел формування Національного архівного фонду, розгляд та схвалення описів справ, що надійшли на розгляд ЕПК Держархіву, розгляд та погодження номенклатур справ, актів про вилучення для знищення документів.
Жертовна любов поета до вимріяної ним України запалила мрію про Україну та зробила її об’єктом загального прагнення на всьому українському етнічному просторі. У цьому розумінні Тарас Шевченко може вважатися творцем і батьком сучасної української нації та українського державницького проекту. Мабуть саме тому увічнення пам’яті Т. Шевченка набуло значних масштабів в Україні та за її межами. За документами Державного архіву Сумської області можна прослідкувати як у 20-му столітті відзначалися Шевченківські дні.
Перші згадки про їх відзначення у документах ДАСО датовані 1913, 1914 роками, на які припали підготовка та відзначення 100-річчя від дня народження поета. Так у приписі інспектора народних училищ 2-го району Полтавської губернії знаходимо рекомендації утримувати учнів навчальних закладів Ромнів та Роменського повіту від участі у святкуванні ювілею Т. Г. Шевченка. Але разом з тим дізнаємося з припису, що громадськістю активно розгорталися читання, присвячені Шевченку, розповсюджувалися твори та життєописи поета, в театрах показували вистави за його творами. Про острах, з яким влада ставилась до заходів із вшанування Шевченка яскраво свідчить рапорт помічника Роменського повітового справника, який називає учасників шевченківського вечора «столпами українського націоналізму».
Але передова, патріотично налаштована частина суспільства наполегливо привертала увагу до імені національного поета. У першому номері російськомовного журналу «Украинская жизнь», що друкувався у Москві, опубліковано перелік заходів до роковин Шевченка, серед яких видання шевченківського збірника поезій, встановлення пам’ятника поету на кошти, зібрані від продажу збірника.
У 1914 році група гласних Конотопської міської думи звернулася до Конотопської міської управи із заявою про необхідність найменувати одну з вулиць м. Конотопа Шевченківською та встановити бюст поету у міському сквері. З подібною заявою до Сумської міської думи у 1917 році звернулося Товариство «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка: одну з кращих вулиць міста Петро-Павлівську пропонувалося перейменувати на вулицю імені Шевченка, а також назвати іменем поета одну із шкіл міста. У майбутньому передбачалося встановити пам’ятник Кобзареві у Сумах.
У 1917 році розпочалася українська революція, ім’я Шевченка стало символом cтворення вільної Української держави. Так 12 березня 1917 року у Петрограді відбулася панахида по Шевченку та маніфестація українців під жовто-блакитними знаменами із співом «Заповіту», з вимогами створення українських шкіл, проголошення вільної України.
Після поразки української революції більшовистський режим, що встановився в Україні, не наважився викреслити Кобзаря з історії завдяки національному характеру творчості та надзвичайному поширенню в народі. Однак вирішив провести «адаптацію» його доробку під радянську дійсність.
В листі до Лебединської чоловічої гімназії за 1918 рік Комісар освіти Лебединської повітової Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів пропонує дні пам’яті Шевченка «ознаменувати влаштуванням читання лекцій про значення поезії народного Кобзаря… влаштовувати концерти або спектаклі, збори від яких направити на створення Будинку науки його імені у м. Лебедині». А у відозві до населення Глухівщини, датованої 1918 роком, міститься заклик до проведення повсемісних мітингів. У постанові Синівського волосного ревкому (1920 рік) звучить заклик до селян приєднуватися до святкових заходів, що організовувалися учасниками «Просвіти». Цікавим є припис на документі «національне свято», під час якого навіть заборонялася будь-яка праця.
До проведення Шевченківських днів у 20-х роках 20-го століття залучалися, як правило, всі освітні та культурні установи. Майданчиком проведення свята на честь Шевченка у Сумах у 1920 році стали театри Художеств, Корепанова, «Ампір», а основними виконавцями були учні гімназій, училищ, самодіяльних товариств. У програмі заходів – реферати про життя та творчість Т. Г. Шевченка, декламація його творів, «живий малюнок».
З 20-х років 20-го століття застосовувалася практика присвоєння імені Т. Шевченка вулицям, населеним пунктам установам. Програми і склад комісій з розробки заходів щодо святкування Шевченківських днів, увічнення його пам’яті розглядалися на найвищому державному та місцевому рівнях. Питання святкування 125-річчя від дня народження розглядалося навіть на засіданні оргкомітету Президії Верховної Ради УРСР по Сумській області у 1939 році поряд з важливими організаційними питаннями по створенню Сумської області.
Шевченківські дні проводилися і у воєнний час. Німецька окупаційна влада, заграючи з населенням українських земель, дозволяла проведення святкових заходів. У газеті «Сумський вісник», що видавалася у Сумах, оповіщалося, що 10-11 березня 1942 року жителі міста можуть переглянути виставу «Назар Стодоля», відвідати концерт за творами Т. Шевченка13. А газета «Відродження»,орган Роменської міської управи, подає матеріал про проведення Шевченківського тижня у Ромнах у березні 1943 року.
У післявоєнний час шевченкініана набула нових форм. Особливо насиченою була програма по відзначенню 150-річчя від дня народження Т. Шевченка у 1964 році. В обласному центрі була відкрита 17-а обласна виставка самодіяльних художників, у містах та селах проведені читацькі конференції, огляди художньої самодіяльності. У м. Кролевці та с. Лифине встановлено меморіальні дошки на честь перебування тут Кобзаря, а село Гирине Конотопського району, у якому побував Т. Шевченко, перейменовано на с. Шевченкове. У 1989 році з нагоди 175-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка в Сумській області передбачалося проведення обласного свята української мови, конкурс на кращий твір, присвячений Кобзареві, конкурси кобзарських колективів, зустрічі з кобзарями та бандуристами, проведення обласної наукової конференції.
Явищем світового масштабу, пов’язаним з іменем Т. Шевченка, можна вважати встановлення пам’ятників, Всього у світі існує понад 1100 пам’ятників поету, з яких близько п’ятидесяти за межами України. На Сумщині встановлено більше двадцяти пам’ятників Шевченку у 20 столітті. Десять з них створені уродженцями Сумської області І. П. Кавалерідзе та Я. Д. Красножоном і скульпторами Сумської художньо-виробничої майстерні товариства художників України. У 1918 році було відкрито один з перших пам’ятників Кобзареві у Ромнах на народні кошти за проектом І. П. Кавалерідзе. Рішенням виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів від 14 серпня 1981 року пам’ятник реставровано. У Сумах пам’ятник Т. Шевченку зведено у 1926 році, про що у газеті «Плуг і молот» за 14 березня 1926 року є замітка: «Як відомо, в Сумах по вул. ім. Шевченка в Комсомольському саду будується пам’ятник Т. Шевченку за ескізом відомого скульптора Кавалерідзе». Однак пам’ятник зберігся до 1952 року, реставрації він не підлягав. Тому у 1957 році виконкомом Сумської міської Ради народних депутатів прийнято рішення про виділення 90 тисяч карбованців на виготовлення пам’ятника поетові та встановлення його у сквері імені Шевченка.
29.11.2023
9 вересня 1944 року у місті Люблені була підписана угода між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Угоду підписали Голова РНК УРСР М.С. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка - Моравський.
Українці, які проживали на південно-східних польських территоріях: в Любачівському, Лемківському, Замостівському, Білгорайському, Володавському, Грубешівському, Холмському, Красноставському, Ярославському, Томашівському, Перемишльському повітах, повинні були переселитися в Україну, а в Польщу – поляки та євреї, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року та мешкали в УРСР.
Переселенці мали право забирати з собою всіх домашніх тварин, знаряддя праці і дві тонни майна на одну родину. За втрачене майно депортовані повинні були отримати компенсацію. Як на території України, так і Польщі, всі переселенці, що займалися сільським господарством, на два роки звільнялися від податків. Усім їм радянська влада давала позику в сумі п’ять тисяч карбованців на родину на господарські потреби, яку боржники зобов’язувалися сплачувати впродовж п’яти років. Саме переселення мало відбутися за кошти держави та без силового тиску.
Переселення було проведено в три етапи.
Перший етап переселення тривав з 15 жовтня до 31 грудня 1944 року- з Польщі виїхало 19899 українців.
Другий етап – з 1 січня до кінця 1945 року. Виїхало 80 тисяч осіб.
Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945 року. У виселенні брали участь військові частини польської армії, які розпочали примусове виселення українців. Було виселено 81806 осіб.
Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946 року. Пограбування, нелюдські умови переїзду до нових місць проживання і масові вбивства українців – реалії депортації.
29 березня 1947 року розпочалася військова операція «Вісла», яка була продовженням широкомасштабної переселенської акції 1944-1946 років – 150 тисяч осіб з історичних українських земель депортовано на північ та північний схід Польщі.
Українське населення евакуйоване з Польщі, залишило місцевим польським органам влади майна на суму 665653096 злотих.
Усього на територію УРСР у 1944-1946 роках було депортовано 482880 українців.
На початку основна маса депортованих спрямовувалась у східні області. На 10 грудня 1944 року в Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську області було спрямовано 81% депортованих.
Наприкінці березня 1945 року у вищезазначені області, а також у Полтавську, Сумську, Сталінську, Кіровоградську, Вінницьку та Харківську області прибуло 93,1% депортованих або 71839 осіб. Надалі кількість переселенців у Східну Україну постійно зменшувалась. До кінця 1947 року більшість людей оселилася в західній частині України і зокрема в Тернопільській області. Переважна більшість депортованих опинилася в селах і тільки незначна їх частина була задіяна у промисловості.
Архівні документи підтверджують, що у 1944-1946 роках майже півмільйона українців із Закерзоння були не добровільно евакуйовані на територію УРСР, а примусово виселені, тобто депортовані за етнічною ознакою.
Господарське влаштування в умовах завершення і в перші повоєнні роки, при мінімальній державній допомозі для багатьох сімей стало серйозним випробуванням на виживання. Треба було пристосуватися до нового суспільного ладу, нової ідеологічної системи.
У фонді виконкому Сумської обласної ради депутатів трудящих за 1944-1948 роки зберігаються постанови, рішення вищих органів влади цього періоду, інформації, відомості, листування між райвиконкомами, сільськими радами, райфінвідділами з питань господарського облаштування переселених сімей українців, які прибули з Польщі, проведення з ними взаєморозрахунків.
У Сумську область за період з грудня 1944 року по серпень 1945 року прибуло 563 сім’ї переселенців, які були розміщені в Білопільському, Глухівському, Глинському, Краснопільському, Охтирському, Сумському, Тростянецькому, Лебединському районах. За період з січня 1944 року по вересень 1946 року вибуло із районів області 317 сімей. Більша частина сімей переселенців виїхала без дозволу в західні області УРСР, бо не мали де жити. Були випадки, коли переселенці відмовлялися від житла, щоб виїхати в західні області УРСР.
Типовими проблемами переселенців на нових місцях були проведення взаєморозрахунків, отримання житла, присадибних ділянок, продуктової допомоги, одягу, взаємовідносини з владою та місцевим населенням. Нерідко будматеріали відпущені для будівництва житла переселенцям витрачались не за призначенням. Керівництво колгоспів та сільрад проявляло бездіяльність у вирішенні нагальних потреб переселенців, допускаючи образи на їх адресу.
Не всі діти переселенців ходили до школи,бо сім’ї були погано забезпе- чені одягом та взуттям. У 18 колгоспах Глухівського району проживало 90 дітей шкільного віку, із них навчалося у школі 66, не ходили в школу 25 бо не мали одягу та взуття.
У Охтирському районі із 127 сімей, які прибули в район, 36 вибули без дозволу. В документах Сумського облвиконкому наводяться приклади господарської бездіяльності Охтирського райвиконкому щодо переселенців: «Со стороны исполкома райсовета депутатов трудящихся и его председателя тов. Химченко абсолютно не уделялось никакого внимания хозяйственному устройству переселенцев. Со стороны тов. Химченко имеются факты грубого отношения к переселенцам. Многие переселенцы заявили, что они не будут к нему обращаться из за его грубости», «В колхозе «Червона зірка» семья переселенца Музыка состоит из 4 человек, живет в колхозной квартире 8 кв.м, кроватей и стола не имеет за стол служит сундук. В с. Новая Рябина колхоз им. Сталина продан дом переселенцу Корнилову за 6 тыс. рублей, который до сих пор непригоден для жилья, печи развалены, нет окон, надворных построек для скота, отсутствует погреб».
У Лебединському районі із 181 сім’ї виїхало 120. Голова Влизківської сільської ради навіть сприяв виїздам переселенців без дозволу, надавав їм транспорт, беручи за це плату меблями та іншим майном.
На 1 жовтня 1947 року по всім областям України переселенцям із Польщі за майно, яке залишилося було виплачено 430 млн. крб., треба було ще оплатити 253 млн. крб.. Затримка у виплатах переселенцям пояснювалась: затримкою у наданні їм будинків, перевіркою оригіналів описів майна, яка була спричинена виявленням підроблених документів, деякі документи затримувались для переоцінки.
Згідно інформації Сумського облвиконкому про хід господарського облаштування переселенців у Сумській області на 25 жовтня 1948 року, в області проживало 139 сімей переселенців з загальною кількістю членів сім’ї - 536. З 92 сім’ями зроблені взаєморозрахунки на суму 715941. 83 сім’ї повністю влаштовані, живуть в особистих будинках. 108 сімей працюють в 59 колгоспах, 2 сім’ї - в радгоспах, 25 - в державних установах і підприємст- вах, 2 сім’ї займаються кустарним виробництвом, 2 сім’ї ніде не працюють і нічим не займаються.
Насильницька акція переселення українців із Польщі позбавила сотні тисяч українців малої батьківщини – батьківських земель, привела до втрат і залишила болючий слід у свідомості.
На сайті Державного архіву Сумської області розміщена виставка архівних документів про примусове виселення українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.
