Головна arrow Статті arrow Доля і недоля генерала Грекова
Доля і недоля генерала Грекова Надрукувати Надіслати електронною поштою
10.01.2008

Доля і недоля генерала Грекова

(До 120-річчя з дня народження)

Геннадій Іванущенко
директор Державного архіву Сумської області

В наші часи ім’ям колишнього військового міністра Української Народної Республіки та командуючого Українською Галицькою армією генерала Грекова названо невеличку затишну вулицю у Львові, на якій розташовується штаб Західного оперативно-територіального командування сучасних Збройних сил України. Оце — і все про нашого земляка - глухівчанина, якому пів-України має завдячувати територіальною цілісністю. Йому 21 листопада 2005-го минуло 120 років.

Раніше про цю людину було написано багато. Проте  інформація переважно була розкидана по закордонних виданнях. Тому прізвище генерала зустрічається в двох варіантах: Греків і Греков. Частина відомостей чекала на дослідників у радянських архівах.  Найповніше висвітлив біографію Українського героя київський історик Ярослав Тинченко. Пропонована стаття є частково стислим переказом його дослідження. Також в ній використано матеріали інших публікацій.

ImageДонька генерала стверджувала, що їх пращур, грек Легофетус, приїхав до Росії в 1472 р. у складі делегації грецької царівни Софії Палеолог, нареченої московського царя Івана ІІІ. Легофетуси залишилися в Росії, через складність прізвища їх кликали просто Греками, а за часів царювання Катерини ІІ нарекли Грековими. Один з нащадків Легофетуса, Іван Кирилович Греков, був учасником війни 1812 р. та генерал-майором у відставці. Саме він придбав маєток у селі Санич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Тут 21 листопада 1875 р. (за старим стилем) у родині Петра Гавриловича та Марії Григорівни народився перший син — Олександр Греків, майбутній генерал. До 18 років Олександр фактично пробув удома — здобував так звану домашню освіту за допомогою найнятих викладачів.

Коли Грекову виповнилося 20 років, він вирушив до Москви, де в одній
з місцевих гімназій склав випускні іспити. Тоді ж за наполяганнями батька Олександр подав документи до юридичного факультету Московського університету. За твердженням доньки, він дуже добре вчився в університеті, однак з дитинства мріяв про військову кар’єру.

Від юнкера до полковника

У 1897 р. О.Греків став до лав юнкерів Московського (згодом — Олексіївського) військового училища. Особи з вищою цивільною освітою на той
час не були рідкістю в армії. Однак вони, як правило, йшли до офіцерських погонів іншими шляхами. Наприклад, ставали однорічниками, тобто – солдатами добровольцами з правом за рік служби скласти іспити на перше офіцерське звання. Греків же обрав інший шлях. Він, 22-літній юрист, став таким самим юнкером, як і вчорашні гімназисти чи кадети.

Московське військове училище мало відомих випускників. У 1876 р. його закінчив майбутній Верховний Головнокомандуючий російської армії під час Першої світової війни, натхненник білої ідеї генерал Михайло Алексєєв. Навчались тут і майбутні українські генерали: військовий дослідник космосу Микола Коваль-Медзвецький, Гнат Васильченко. Стіни училища бачили і майбутніх радянських воєначальників — маршалів Радянського Союзу Бориса Шапошникова (закінчив училище у 1903 р.) та Олександра Василевського (випускник 1915 р.). За кілька років до Грекова училище закінчив майбутній видатний російський співак Леонід Собінов, який, правда, обрав зовсім не військовий життєвий шлях

Швидко минуло навчання в училищі і 9 серпня 1899 р. підпоручик Олександр Греків попрямував у військове майбутнє. Для служби він обрав найпривілейованішу у Російській імперії 1-шу Гвардійську дивізію, яка розташовувалась у Санкт-Петербурзі. Для того, щоб вступити до цієї дивізії, треба було відповідати багатьом гвардійським стандартам. На першому місці стояло походження, родинний та майновий стан молодого офіцера. Згідно з традиціями російської гвардії слід було бути родовитим дворянином, не мати серед найближчих родичів представників інших верств населення, володіти певними коштами задля власного «пристойного утримання». Якщо гвардійський офіцер мав серйозні борги, одружувався                     на представниці іншого стану, або ж просто «не по-гвардійськи» себе поводив, його негайно переводили до армійських частин. Специфічна сувора гвардійська дисципліна підтримувалася офіцерським зібранням полку, яке обговорювало кандидатуру кожного молодого офіцера, що бажав потрапити до даної частини. Траплялося, що деяким кандидатам, навіть дуже родовитим, відмовляли з тієї чи іншої причини.

Восени 1902 р. підпоручика Олександра Грекова було зараховано до Миколаївської академії Генерального штабу. Разом з ним навчалися і його близькі друзі: підпоручик Лейб-гвардії 2-ої гарматної бригади Володимир Сінклер та підпоручик Лейб-гвардії Волинського полку Олександр Лігнау (згодом генерали української армії). На одному курсі зібралося також багато майбутніх російських воєначальників, яких за часів громадянської війни порозкидало по різних ворожих таборах: білогвардійські генерали Юрій Плющик-Плющевський, Микола Морозов, Микола Успенський, червоні «військові фахівці» Федір Костяєв, Микола Кудрявцев, Костянтин Мартинов, Віктор Міхєєв, Вольдемар Петерсон (у 1918 р. служив також в армії П.Скоропадського), Микола Попов.

Після закінчення академії О.Грекову було надано кілька місяців для залагодження особистих справ, а 30 жовтня 1905 р. він прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку для обов’язкового відбуття дворічного цензу командира піхотної роти.

У 1912 р. Греків успішно захистив дисертацію з історії військового мистецтва та став екстраординарним професором (кандидатом наук). Його було допущено викладати на кафедрі військової історії Миколаївської військової академії Генерального штабу. У 1913 р. Грекова було підвищено до чергового звання підполковника. Відтепер він переходив у розряд штаб-офіцерів, що мали право командувати батальйонами та полками, виконувати обов’язки командирів бригад, дивізій.

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Російські військові давно до неї готувалися, а тому оголошена мобілізація для багатьох не була несподіванкою. За рішенням царського уряду, військова академія тимчасово припиняла свою діяльність. Викладачі та слухачі по черзі отримували накази вирушити до діючих частин. 18 липня нове призначення отримав і підполковник Греків. Відтепер він був начальником штабу 74-ої піхотної дивізії, що формувалася у Петербурзі. Але обійняти стройову посаду йому все одне не довелося. Після того, як Греків у січні 1915 р. прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку, його одразу було відправлено до штабу 1-ої Гвардійської дивізії, де він стає її начальником штабу.

До дивізії Греків потрапив у напружений час: вона вела завзяті бої на території Польщі. Проте, він швидко зорієнтувався і в першому ж бою своїм умілим оперативним керівництвом привів дивізію до перемоги, чим заслужив почесний серед офіцерів орден Святого Георгія 4-го ступеня.

Наказ про нагородження свідчив: «Награждение орденом Святого Георгия 4 степени Начальника Штаба 1-й Гвардейской пехотной дивизии генерального штаба полковника Александра Грекова за то, что в боях с 7 по 18 февраля 1915 года в долине реки Ломницы, составил план операции, принимал деятельное участие в ее выполнении, неоднократно находясь под действительным артиллерийским огнем. Результатом этих боев было овладение позициями противника с пленением 25 офицеров, 2541 нижних чинов, двух орудий и пяти пулеметов»

У серпні 1917 р. О.Грекова було призначено начальником штабу 6-го армійського корпусу. Тут і серед особового складу і серед командування   переважали українці. Саме завдяки українському складу 4-ої та частково 16-ої   дивізій за наказом головнокомандуючого російськими військами генерала Корнилова весь 6-ий армійський корпус незабаром було оголошено українським. Слід зазначити, що генерал Корнілов не з особливої любові до українства формував українські та інші національні частини. Просто він вважав, що батальйони і полки земляків краще битимуться з ворогом, захищаючи інтереси „єдіной і нєдєлімой”.

У 16-ій дивізії великий вплив мали більшовики на чолі з прапорщиком Л.Караханом — майбутнім відомим радянським діячем. Внаслідок цього особовий склад дивізій чинив всілякий спротив будь-яким організаційним та бойовим заходам. Командуючий корпусом генерал фон Нотбек був змушений маневрувати між думками рад 4-ої та 16-ої дивізій, але ставати на бік тієї чи іншої дивізії не наважувався. На відміну від нього, Греків одразу став на бік вояків 4-ої дивізії та повів жорстку боротьбу з більшовицькими впливами.

Початок служби Україні

Згодом Греків був відряджений на Східний фронт. Він їхав через Київ, де  зустрівся з тодішнім генеральним секретарем військових справ Петлюрою. Саме в цей час у Петрограді стався Жовтневий переворот, і Олександр Петрович вирішив скористатися запрошенням Петлюри та залишитися на службі в українській армії. 6 (19) грудня 1917 р. він був призначений на посаду командира 2-ої Сердюцької дивізії Центральної Ради, що мала бути сформована з різних поодиноких військових частин.

Ідея формування Сердюцьких дивізій виникла ще в листопаді 1917 р. Український командуючий Київського військового округу підполковник Віктор Павленко прагнув звести всі зукраїнізовані або наново сформовані українські полки та курені у більш потужні військові формації - дивізії. Щоб відрізняти ці дивізії від інших, вони були названі Сердюцькими на честь гетьманських сердюків XVII ст.         2-га Сердюцька дивізія генерала Грекова почала формуватися тільки на початку грудня 1917 р. Першими до неї увійшли кадри Республіканського полку підполковника П.Болбочана. Цей полк був сформований з українців 5-го армійського корпусу. У корпусі виникла сутичка між збільшовиченими солдатами та республіканцями. Вона призвела до розпорошення полку. Тільки невеличка кількість республіканців прибула до Києва, де й увійшла до 2-ої Сердюцької дивізії. До дивізії Грекова також мусили увійти полки імені Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного. Однак внаслідок наступу більшовиків, розвалу армії УНР, більшовицької окупації, військова кар`єра генерала Гекова тимчасово перервалася. За цей час він встиг двічі побувати у відставці, пережити наступ більшовиків у підпіллі на Курщині, немилість гетьманської влади і знову повернутися до служби в армії після успішного повстання проти Скоропадського.

Згідно з наказом Директорії, на початку грудня він обійняв посаду командуючого військами УНР на Півдні України - в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях.

18 грудня 1918 р. Греків прибув на станцію Роздільна, де перебрав командування групою у полковника медицини Івана Луценка.

У військах генерала на той час нараховувалось 10-12 тис. бійців, що становило 10% від загальної чисельності армії УНР. В його розпорядженні було дві діючих, одна кадрова дивізії й так званий Катеринославський кіш, набраний з різних випадкових формацій, який за силою дорівнював дивізії.

Краща 5-та Одеська дивізія була сформована під особистим наглядом Грекова. Вона складалася з 1-го та 2-го Одеських полків (полковників Мазуренка та Єщенка), а також Слобідського полку, створеного у Придністров'ї.

Командував Південною групою армії УНР О.Греків усього 12 днів. Наприкінці грудня він був відкликаний до Києва, де 1 січня 1919 р. обійняв посаду військового міністра в уряді Директорії. Серед багатьох командирів української армії це призначення знайшло розуміння.

На початку січня 1919 р. генерал Греків знову виїхав до Одеси, цього разу - для переговорів із французьким командуванням. За дорученням Директорії генерал прагнув домогтися від представників Антанти політичної та матеріальної допомоги. Однак французи дуже неохоче йшли на переговори з українськими представниками, оскільки небезпідставно вважали Директорію досить "червоною". Зокрема, лише задля початку переговорів представники Антанти вимагали виключити з Директорії затятого соціаліста В.Винниченка, а також С.Петлюру.

12 лютого 1919 р. внаслідок інтриг всередині Директорії Грекова було звільнено з посади військового міністра та призначено Наказним Отаманом (тобто-командуючим армією УНР). Греків рішуче взявся за справу. Він зупинив відступ українських військ, зміцнив укріпленнями  Житомир та Бердичів, де зосередив головні сили армії УНР.

На посаді командуючого генерал Греків затримався теж недовго. У війську та суспільстві почались розмови про те, що він мусить стати на чолі української держави. Прилучилися до цієї справи і більшовики, які у своїх листівках та друкованих виданнях зазначали, що фактично створюється диктатура з Симоном Петлюрою та Олександром Грековим на чолі. Звичайно, це непокоїло Петлюру, який одразу вжив заходів щодо звільнення генерала з лав української армії. Спонукав Петлюру піти на цей крок і той факт, що генерала Грекова підтримувала партія самостійників, яка поставила себе в опозицію до соціалістів, що обіймали ключові посади в уряді УНР.

Так Греків опинився поза справами, а тому за кілька днів виїхав до Західно-Української Народної Республіки та тимчасово оселився у Станіславі.

На чолі Української Галицької армії

У час виїзду Грекова до ЗУНР ситуація на фронті Галицької армії була складною. Зокрема, катастрофічно невистачало командирських кадрів, оскільки за часів Австро-Угорщини військова служба не була в пошані серед галичан. Старшин (офіцерів) з довоєнною освітою в УГА можна було перелічити по пальцях. Наступна славна сторінка військової біографії Олександра Петровича Грекова - наступальна операція Галицької армії у період українсько-польської війни 1918-19років, широко відома в історичній науці як „Чортківська офензива”. Проведена 7-28.06.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м.Чорткова і визволення всієї території Західно-Української Народної Республіки. На початку червня 1919 Галицька армія, ведучи кровопролитні бої проти переважаючих польських військ, змушена була відступити у південно-східну частину Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національні Рада призначила Є.Петрушевича Диктатором ЗУНР.

9 червня 1919 року командувачем 25-тисячної Галицької армії призначений генерал О.Греков, який разом із групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку міст Чорткова, Львова. Початком Чортківського наступу став бій за Ямпільницю 7.06.1919 р. Увечері 8 червня 1919 р. дві бригади Другого корпусу Галицької армії зайняли м.Чортків.  Долаючи опір противника, українські війська визволили Бучач, 12.06. - Струсів, 14.06. - Підгайці, 15.06.- Тернопіль, чим завершили перший етап операції. Другий етап наступу Галицької армії, кінцевою метою якого було здобуття Львова, розпочався 20.06.1919 боями за м.Бережани. 21.6., розгромивши переважаючі сили противника, стрільці здобули місто. Розвиваючи початковий успіх, українські війська оволоділи Золочевим (22.06.), Рогатином і Бурштином (23.06.), Ожидовом (24.06.) і вийшли на підступи до Львова. Успіхи Галицької армії викликали величезне патріотичне піднесення у Галичині. До діючих частин Галицької армії зголосилися понад 90 тис. добровольців, але через брак зброї було прийнято тільки 15 тис. чоловік, а решту відправлено по домівках. Під час Чортківського наступу галицькі частини відчували постійну нестачу зброї, боєприпасів та військового спорядження, однак сподіватися на допомогу від Армії УНР було нереально, так як остання сама, ведучи виснажливі бої з більшовицькими військами, перебувала у складному становищі. Охоплене панікою, польське командування почало поспішно стягувати в район на північний схід від Львова всі наявні резерви. 25.06.1919 року Найвища Рада Паризької мирної конференції підтримала експансіоністські плани Польщі й уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по р.Збруч.

Image 

На цій посаді Греків пробув трохи менше місяця, але те, що він встиг зробити, дорівнювалося праці кількох років. Адже без жодних технічних засобів, за майже повної відсутності набоїв, маючи набагато менше сил, ніж поляки, генерал здійснив відомий Чортківський наступ, коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова. Авторитет Олександра Петровича фактично за 2 тижні виріс настільки, що вояки готові були йти за генералом у вогонь та у воду. Пізніше багато галицьких старшин присвятили свої спогади саме цьому місяцю, коли армією командував Греков.

О.Ключенко, зокрема, згадував: "Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії”.

Проте, після переходу поляків, підтриманих Антантою у наступ в  липні 1919 р. генерал Греков мусив остаточно залишити українську армію та військову службу загалом. Всього він відслужив 22 роки. Почав гвардійським підпоручиком, закінчив генералом Генерального штабу. Підсумовуючи службу Грекова в українських арміях, зазначимо, що за часів Центральної Ради він командував 2-ю Сердюцькою дивізією 12 днів, обіймав посаду начальника штабу округу 12 днів, був помічником військового міністра 30 днів; за часів Гетьманату очолював Головний штаб 5 днів; за часів Директорії командував Південною групою УНР 12 днів, обіймав посаду військового міністра 79 днів; у ЗУНР командував УГА 27 днів.

Всього в українських збройних силах генерал Греків відслужив 177 днів - майже 6 місяців. Оцінити діяльність Олександра Грекова на вищезгаданих посадах досить важко. Перебуваючи на посаді військового міністра, Греків зміг втримати від розкладу частину українських військ, спромігся частково реформувати їх. Він підтримував усі корисні для українського війська реформи, протистояв революційним поглядам розв'язання військових питань. Досить яскраво виявив себе Греків і очолюючи УГА. Чортківський наступ став найкращою її операцією. Тож можна стверджувати, що Олександр Греків вписав до української історії кілька яскравих сторінок.

Останній бій генерала

Яким склався життєвий шлях генерала Грекова у подальшому? З УГА Олександр Петрович подався до Румунії, але там не прийшовся до вподоби владі, оскільки мав величезний авторитет серед місцевого українського населення. Офіційні румунські представники зажадали від генерала негайно облишити країну. Грекову довелося податися до столиці Австрії міста Відня, де мешкало багато вихідців з Галичини, серед яких Греків сподівався знайти прихильників. Так воно і сталося, й після приїзду генерал став відігравати одну зі значних ролей у середовищі української еміграції.

12 лютого 1921 р. у Відні на чолі з відомим політичним діячем та прихильником гетьманства Сергієм Шелухіним було створено так звану Всеукраїнську національну раду. Заступниками Шелухіна було обрано генерала Олександра Грекова. За задумом організаторів ради вона мала складатися з представників Наддніпрянщини, Галичини та Кубані.

Матеріальне становище 47-літнього генерала на еміграції було не найкращим: він мешкав у колишній ворожій столиці переможеної під час Першої світової війни Австро-Угорскої імперії, переобтяженій безробітними військовими та урядовцями. Грекову довелося переїхати у передмістя Відня - Тулльнський район і взятися за сільське господарство.

8 років колишній генерал імператорської гвардії присвятив зовсім не аристократичним справам. Проте, сільське господарство виявилося неприбутковим і в 1930 р. Олександр Петрович повернувся до Відня, де 3 роки був безробітним, аж доки не влаштувався продавцем книжкового складу, що належав Товариству розповсюдження політико-економічних знань.  

Напередодні закінчення Другої світової війни, побоюючись радянської влади, Греків прийняв австрійське громадянство. До того часу він вважався політичним емігрантом. Передбачливість Грекова щодо прийняття громадянства позбавила радянські органи держбезпеки можливості заарештувати його на законних підставах, тому колишнього генерала просто викрали.

Відомий дисидент Михайло Сорока сидів згодом в одному бараку з привезеним до СРСР Грековим і чув від нього історію викрадення. Події виглядали так. Увечері 21 вересня 1948 р. Олександр Петрович повертався з роботи. Поруч із ним зупинилася машина, водій попросив показати, як проїхати до аеропорту. Їхати було по дорозі, тому генерал погодився сісти у машину й показати, як правильно їхати. Однак, коли він потрапив до авто, виявилося, що там були співробітники СМЕРШу.

Виходячи з матеріалів архівно-кримінальної справи Грекова, СМЕРШ не мав жодних підстав для затримки Олександра Петровича. Тому, все залежало від слідчих: наскільки швидко вони зможуть зібрати докази вини генерала та витягнути з нього відповідні "зізнання". Перший допит у ніч з 21 на 22 вересня дав слідчим усі підстави для арешту Грекова. 29 вересня майор Данилов, що вів справи еміграції, отримав ордер № 420 на арешт Олександра Грекова. У ніч на 1 жовтня відбувся другий допит, після якого було вирішено відправити колишнього генерала за місцем "прописки" - до Києва, в МДБ УРСР.

За кілька днів Грекова було привезено до Лук'янівської в'язниці. Його справа потрапила до начальника відділу слідчої частини МДБ майора Черкасова, який і провів переважну більшість допитів генерала. Слідчий не знехтував можливістю погортати спогади різних "дрібнобуржуазних націоналістів" та зробити виписки, що стосувалися Олександра Петровича. Зміст допитів більше нагадував інтерв'ю про минулі роки, оскільки, як виявилося, справа Грекова майже не містила оперативної інформації.

У Лук'янівській в'язниці генерал пробув до травня 1949 р. Його тримали "про всяк випадок", оскільки саме тоді в МДБ УРСР розглядалися справи інших українських емігрантів і свідчення Олександра Петровича могли знадобитися у будь-який час. За постановою Особливої наради при Міністрі державної безпеки СРСР від 6 липня 1949 р. генерал мусив 25 років відбути у виправно-трудових таборах. 23 липня того ж року Олександра Петровича було відправлено до Озерного табору.

З цього  часу починається останній бій 74-літнього генерала – бій за життя.

Свою подорож до табору та перебування там Греків докладно описав у спогадах, надрукованих у газеті „Шлях Перемоги”. Після смерті Сталіна він, як австрійський громадянин, почав домагатися виїзду з табору на "батьківщину". Крім того, за Олександра Петровича усюди просила його донька, яка випадково довідалася про долю батька. Понад рік Грекова відмовляли від подорожі до Австрії, потім почали агітувати відмовитися від австрійського громадянства, й лише тоді обіцяли випустити з СРСР. Але не дарма Олександр Петрович мав першу юридичну освіту. Він здогадувався, що якщо піде на це, то назавжди залишиться у Сибіру. До справи підключилося австрійське посольство, яке також взялося домагатися повернення Грекова.

Врешті-решт генерал Греків підпав під масове звільнення, яке наприкінці 1955 р. почала спеціально створена Комісія Президії Верховної Ради СРСР, хоча черга до нього дійшла лише влітку 1956 р. Кілька місяців Грекову ще довелося мандрувати по різних пересильних таборах, доки він нарешті не дістався до Москви. Лише у грудні 1956 р. генерал повернувся до Галичини. За усними переказами відомого історика Тараса Гунчака, він кілька разів зустрічався з Грековим у 1957 р. у Відні. Це - остання з відомих  звісток про Олександра Петровича Грекова. Помер він у Відні 2 грудня 1958 р.

Сьогодні все частіше говорять про необхідність присвоєння відомих імен української історії вулицям наших міст. Мені здається, що прізвище генерала Грекова  і заслуги цієї незвичайної людини перед

Україною варті нашої поваги і пам`яті. А вивчення біографії українського полководця, як і славних сторінок історії українського армії не одному хлопцеві покаже привабливість військової кар`єри.

Використані джерела:

Тинченко Я. Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля.
Скоропадський П. Спомини.
Винниченко В. Відродження нації. - Т. 3
Капустянський М. Похід українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. - Кн. 2. - Ч. 3. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. - Ч. 3.
Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни.
Довідник з історії України (А-Я).


Додати посилання на цю статтю | Переглядів: 4342

Написати перший коментар
RSS-лента

Додавання коментаря
  • Будь ласка, додержуйтесь теми статті.
  • Особиста переписка та образи будуть видалені.
  • Не використовуйте коментарі для роскрутки свого сайта. Такий матеріал будет видалено.
  • Перед натисканням на кнопку 'Відправити' обновіть сторінку, щоб отримати новий код безпеки.
  • Майте на увазі, що попередній пункт має значення тільки в тому випадку, якщо був введений неправильний код безпеки.
  • Важливо!
  • Ваше повiдомлення не повинно бути коротше за 100 символiв та не повинно мати посилань на iншi сайти.
  • Дозволяється лише вказувати назви без використання http://www.
  • В iншому випадку повiдомлення буде заблоковано.
  • Наприклад: http://www.daso.sumy.ua/ - невiрно; daso.sumy.ua - вiрно.
Им'я:
E-mail
Домашня сторінка
Тема:
BBCode:Web AddressEmail AddressBold TextItalic TextUnderlined TextQuoteCodeOpen ListList ItemClose List
Коментар:



Код:* Code
Я бажаю бути поінформованим на email про наступні коментарі

Останє оновлення ( 10.01.2008 )
 
< Попередня   Наступна >