Головна arrow Статті arrow Особливий комендант
Особливий комендант Надрукувати Надіслати електронною поштою
12.11.2008

Особливий комендант
(До 120-річчя з дня народження Михайла Ковенка)


Геннадій Іванущенко,
директор Державного архіву Сумської області

Він увірвався в Українську революцію яскравою, загадковою  постаттю так само несподівано, як і зник. Принаймні, про це  говорять відомі на даний  час історичні джерела. На відміну від багатьох сучасників, які, вже перебуваючи на високих посадах, продовжували ідеологічні шукання та постійно, безперервно, а деякі й безнадійно «еволюціонували», він, здавалося, не мав такої потреби, адже, надзвичайно органічно поєднаний з  народною стихією, ніколи  не був «кабінетним» політиком.  Саме відчуття тієї стихії й давало йому право виконувати найскладніші доручення, брати на себе всю відповідальність у найризикованіших ситуаціях. Як потім з’ясовувалося, саме його інтуїція та рішучість не раз рятували українську справу.

ImageЖиття героїв часто повито таємницею. Це в повній мірі стосується і Михайла Ковенка.  У біографіях про його місце народження зазначалося с. Грязне Охтирського повіту. І лише ознайомлення з особовою справою М.Ковенка у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління  (далі ЦДАВОВУ) дало можливість зробити деяке уточнення, адже виписка з метрики, видана його батькові, точно повторювала відому дату, проте  місце народження вказувалось інше1. І ось перед нами метричний запис № 89 Преображенської церкви м. Білопілля за 8 листопада (за старим стилем) 1888 року з фондів Державного архіву Сумської області, де є згадка про народження Михайла. Про батьків сказано: «Харьковской губернии, Ахтырского уезда, Краснопольской волости, деревни Грязной крестьянин Никита Спиридонов Гавенко и законная жена его Елена Ермолаева оба православные»2. Очевидно, з якихось причин, батьки тимчасово жили в Білопіллі, де і судилося народитися майбутньому діячеві Української революції. До речі, до самої революції він носить подвійне прізвище Ковенко-Гавенко.

Пізніше доля кидатиме Михайла Микитовича в різні куточки України, та, мабуть, найміцніше він пов`язаний саме з Краснопільщиною та с. Грязним – батьківщиною своїх рідних. Про це свідчить і паспорт, виданий Славгородським волосним правлінням 29 липня 1911 року3. Але, повернемось до дитинства.

25 серпня 1897 року він вступає до Люботинського двокласного училища, де навчається на відмінно. 1 листопада 1907 року вибуває «за бажанням батьків з третього відділення першого класу» 4. Батьки відправляють талановитого юнака для продовження навчання до Німеччини. Як видно з листа міністерства народної освіти за листопад 1910 року, Михайло Ковенко значиться серед вихованців Альтенбурзького технікуму, внаслідок чого йому дається відстрочка від військової служби5. 24 листопада 1910 року вже отримує диплом про закінчення механічного відділення Королівського Політехнічного інституту в Дармштаді за спеціальністю «металообробні верстати» з присвоєнням ступеня інженера-механіка6. (на фото)

ImageТалановитий інженер з блискучою європейською освітою потрапляє на військову службу до 1-го Кавказького залізничного батальйону. В ЦДАВОВУ зберігається цікавий документ, який характеризує майбутнього винахідника та організатора українського війська. Це лист начальнику доріг з проханням  залишити в батальйоні рядового Ковенка з огляду на особливу користь від роботи, яку він виконує як інженер. Лист підписано начальником технічного відділу служби тяги інженером Кржижановським7.  Чи знав майбутній автор плану ГОЕЛРО, з ким він має справу?!

У 1914 році Михайло Ковенко близько 2 місяців працює помічником інженера з обслуговування млинів Харківського відділення торгового дому «Абрам Волкенштейн і сини»8. З жовтня 1915 по липень 1916 р.р. він служить завідувачем технічного бюро відділу механічних майстерень комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу9.

Ще до початку Української революції Михайло Ковенко починає брати активну участь у політичному житті. Вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії і як її представник у  липні 1917 року стає членом Центральної Ради. Там він представляє і Всеукраїнську Раду робітничих депутатів. Наприкінці року Ковенко уже член Української партії соціалістів-самостійників. Він твердо стоїть на державницьких позиціях, усвідомлюючи водночас, що тільки народна воля може вирішити питання про майбутній державний устрій України. Тому з великим завзяттям береться за надзвичайно складну в умовах війни і революції справу –17 вересня 1917 р., стає директором Виборчого бюро у складі Генерального секретарства внутрішніх справ110. Бюро займалося виборами до Всеросійських установчих зборів і було прообразом сучасної Центральної виборчої комісії.

Завдяки дослідженням, які провела кандидат історичних наук О.Б. Кудлай, ми бачимо, що першими кроками діяльності Виборчого бюро мали бути налагодження стосунків: з комісаром України при Тимчасовому уряді П.Стебницьким, із окружними комісіями; заснування періодичного органу для популяризації справи виборів в Україні; організація інструкторсько-інспекторських курсів з представників від губерній і повітів; встановлення зв'язку з "Військвиборами" 11.

Передбачалося, що цей орган буде працювати і в 1918 р., принаймні в перші два місяці, для вирішення питань щодо виборів до Українських Установчих зборів, пов'язаних зі збиранням виборчих матеріалів, налагодженням грошових стосунків між інституціями, обробкою статистичних матеріалів та проведенням виборів у тих місцях, де вони не відбулися в строк. Планувалося, що склад Виборчого бюро в 1918 році залишиться попереднім, додавалася лише посада реєстратора. Але вже наприкінці грудня 1917 р. у зв'язку з початком виборчої кампанії в складі бюро відбулися певні зміни. Директор бюро Михайло Ковенко був відряджений на роботу до Вільного Козацтва для його інструктажу з охорони виборів. Функції директора перейняв його помічник12.

Отже, подальша участь Михайла Микитовича в революції була пов`язана з організацією Вільного Козацтва, яке покликане було стати засобом народної самооборони від численних збільшовичених банд дезертирів російської армії, що заполонили українські села, втікаючи з фронту додому. Особливо стали потрібними Україні вільні козаки після розв`язаної ленінським Раднаркомом війни проти Української Народної Республіки. У прикінцевих пунктах Пам`ятки Вільному Козацтву, читаємо: «(…) Большевики хотять накинути всій Україні свою волю й закони, вони хотять, щоб нами заправляли чужі люди і всякі «совъти солдатскiхъ депутатовъ», в яких сидять всякі заїзжі й чужі в нашій Україні солдати, – цього не повинно бути: селянські, робітничі і військові українські з’їзди послали своїх представників до Центральної Ради і наказали їм правити Україною. Отож Центральна Рада є Парламент, голос всього населення України, і ніяких нам «совьтов» не треба. У нас є своє правительство Центральна Рада та Генеральний Секретаріат: тільки їх слухатись треба і їм тільки коритись слід.

9. Хто має намір насильством захопити власть на Україні в свої руки і скинути нашу, законну всім народом нашим признану власть – Центральну Раду й Генеральний Секретаріат – з такими ворогами народу треба боротись усіма силами: коли це треба – арештовувати їх і віддавати під суд.(…)

12. В великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну большевиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно помогти українському військові і українському правительству врятувати свій край, своє хозяйство, своїх жінок, дітей і старих батьків від насильників большевиків. Вони хотять лиха нашій землі і вільне козацтво, як і ввесь народ наш, не допустить до цього.
Кожен вільний козак душу і тіло положить, щоб не допустити нашого краю до загибелі, а навпаки врятує його й охоронить. (…)»13

Основним тактичним підрозділом Вільного козацтва була сотня. Кількість бійців у ній була різна – від 55 до 700 чоловік. Сотні однієї волості об`єднувалися в курінь, курені – у полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Старшина всіх рівнів була виборна. Сотенна старшина складалася з п`яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого та бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волості, полкову – курені повіту, а кошову – полки округи14. Перший кіш Вільного козацтва було створено ще у квітні 1917 року на Київщині, а вже у серпні-вересні вільно-козацький рух охопив усю Україну, зокрема й  Глухівський, Роменський, Лебединський, Новгород-Сіверський, Конотопський, Кролевецький та інші повіти. Серед членів  товариства переважали хлібороби, учителі, учні старших класів. У 26 організаціях членами були офіцери – фронтовики, які через хворобу перебували вдома. Козакам видавалася зброя колишніх стражників, або вилучена у населення15.

Слід зазначити виняткову заслугу Михайла Ковенка в організації київського Вільного Козацтва, адже головний удар більшовицьких орд мав бути завданий саме по столиці. Не спала й російська «п`ята колона» в самому місті, готуючись при нагоді перейти в «последний и решительный». “Коли в Київі було одержано ультиматум Ради Народніх комісарів, – згадував Дмитро Дорошенко, – ген. секр. С. Петлюра, за порозуміння з радою Вільного козацтва, наказав перевести мобілізацію вільних козаків, які мали стати залогами по містах і важніших залізничних станціях. 30 грудня в Київі на Софіївській площі відбувся парад Вільного козацтва з околиць. В параді взяло участь 16 курінів: Курінь заводу Гретера, Курінь двірця Київ-I, Демієвський, Байковський, Печерський, Арсенальний, Кур. Двірця Київ-II, 3 Куріні Подільські, 2 Шулявські, 2 Лукіянівські, 2 Святошинські” 16. Згадані курені Вільного Козацтва були організовані інженером Михайлом Ковенком. Його штаб знаходився в клубі «Бесіда» на Миколаївській вулиці. Крім цього, були сформовані сотні з робітників для охорони Центральної Ради та Генерального Секретаріату, які налічували 643 козаки. З робітників порту сформували Дніпровську сотню на чолі з прапорщиком Іваном Оліфером, яка так само підпорядковувалася інженеру Ковенку. Як зазначає історик П. Мірчук, в критичні дня січня 1918 року в Києві було вже 20 сотень Вільного козацтва під командою Ковенка, по 60 козаків у кожній. Це були переважно українські робітники з самого Києва та Київщини17.

Загони Вільних козаків інженера Ковенка, за словами військового міністра М.Порша, були останньою надією столиці18, коли 16-22 січня 1918 року почалося антиурядове більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”. Доречно згадати, що саме в цей вирішальний для української столиці час Михайла Микитовича Ковенка було призначено військовим міністерством на посаду Особливого коменданта Києва. Правда, слово «посада» в цьому випадку навряд чи підходить. Сидіти не приходилось, та й конкурентів на неї у пана інженера, звісно, не було. Ведучи бої проти більшовиків, вільні козаки   М. Ковенка, які наступали по Олександрівській вулиці, разом з Січовими Стрільцями Коновальця та Гайдамацьким Кошем Слобідської України під командою Петлюри придушили цей небезпечний заколот. В історичній літературі достатньо описано подробиці вуличних боїв, де вільні козаки виявили себе справжніми героями, тож, не будемо на цьому зупинятися.

Тоді ж, у січні 1918 року, виникла змова лівих українських есерів з більшовицьким “урядом” у Харкові, який бачив, що симпатії українців на боці Центральної Ради, а не більшовиків. Вона полягала в намірі ліквідувати Центральну Раду нібито “руками самих українців” і проголосити у Києві “владу Рад”. Пікантність цієї змови була в тому, що  її закулісним режисером виявився сам Генеральний Секретар внутрішніх справ Винниченко. У цій загрозливій ситуації єдиним, хто проявив рішучість був особливий комендант Києва Михайло Ковенко. Він викрив і арештував частину змовників прямо у приміщенні Центральної Ради, на засіданні есерівської фракції19. Як згадує вже цитований нами Д. Дорошенко «(…) Він зваживсь на такий вчинок, на який мало хто пішов би з офіціяльних провідників українського життя (…) Але своїм вчинком він вирятував ситуацію. Старий Грушевський аж бороду на собі рвав від такого порушення конституційно-парляментських звичаїв, але діло було зроблено і повороту назад не було.»20 І продовжує: «Цікава фігура був цей Ковенко. Інженер з фаху і дуже талановитий винахідник, він уявляв з себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага і рішучість змішувались з певним авантюризмом і неперебірливістю в засобах».21 Мабуть, галицько-буковинський комісар Дорошенко мав підстави так говорити, бо і на собі відчув, що для особливого коменданта не існує умовностей, чинів і посад, коли йдеться про долю України: «Вночі з 14 на 15 січня мене розбудив дзвінок телефону. Схоплююсь, підходжу, питаю – хто такий? Відповідь – комендант міста Києва Ковенко. – «Чим можу служити?» – «Така річ, пане комісаре: нам потрібен ваш автомобіль, реквізуємо, але пізніше, коли ви довідаєтесь, задля чого беремо вашу машину, самі будете дякувати.»22 Вранці, коли Д. Дорошенко пішки прийшов до міністерства військових справ, то довідався, що вночі, коли вибухнуло більшовицьке повстання на Печерську, саме завдяки швидкому реагуванню вільних козаків, які обложили заколотників в арсеналі, Київ не був захоплений повністю. «Так і на цей раз Ковенко врятував ситуацію. Справді, він мав рацію забрати авто, бо воно дійсно було йому потрібне»,23 - згадує Дорошенко.

 Image 2 лютого козаки, офіцерські загони та січові стрільці очистили вулиці Києва від повсталих, через два дні капітулював «Арсенал», але червоні карателі Муравйова зайняли Дарницю і мости через Дніпро. Керовані більшовиками російські частини, які йшли з фронту, захопили Проскурів, Жмеринку, Козятин і Бердичів. Створювалася реальна загроза оточення захисників Києва. У ніч на 8 лютого уряд і члени Центральної Ради покинули місто під охороною січових стрільців Галицько-Буковинського куреня Євгена Коновальця. Відхід військ прикривали вільні козаки Михайла Ковенка.24
Автограф М. Ковенка (ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.3, арк.1.)

Коли Центральна Рада, отримавши військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, розпочала очищати українську землю від російсько-більшовицьких карателів, попереду частин союзників ішли вільні козаки.

Проте, 5 квітня 1918 року вийшов наказ військового міністра Жуковського, у якому було сказано: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам — перейти до своєї звичайної праці. Підкреслюючи то велике діло, котре зробили Вільні Козаки, допомагаючи Українській Державі дійти до сучасного становища — висловлюю свою щиру подяку Вільним Козакам за таку глибоку відданість ідеї України, особливо козакам Робітничого куреня Вільного Козацтва, його старшинам на чолі з п. Ковенко»25. Іншими словами, після такої подяки структури Вільного Козацтва розпускалися. Ті, хто захищав українську владу до останнього подиху, виявилися непотрібними. Слід зазначити, що вільні козаки ніколи, м`яко кажучи, не користувалися прихильністю соціалістичних лідерів Центральної Ради, які і на саму Українську революцію дивилися через призму лівих ідей. У свій час тільки партійний квиток Ковенка як члена УСДРП (до якої він в кінці 1917-го належав уже більше формально), врятував Вільне Козацтво від розформування, а йому самому дозволив обійняти посаду коменданта Києва26. Саме недалекоглядна політика, а точніше, політиканство окремих діячів Центральної Ради змусили Михайла Ковенка покинути її разом з кількома однодумцями. Згодом він отримує нове, важливе призначення - 9 березня 1918 року стає представником міністерства закордонних справ УНР при військовому аташе уряду Німеччини.27 Та ненадовго. Після 29 квітня 1918 року, коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Михайло Ковенко покладає певні надії на нього як на твердого державника і повертається в Україну. Але оточення гетьмана, яке складалося переважно з російських офіцерів та чиновників, «духом» відчувало в колишньому особливому коменданті небезпеку. Інтриги проти Ковенка стали постійним супутником його життя. Сам Скоропадський, проте, ставився до інженера прихильно. «Це була  енергійна і смілива людина.   За часів мого гетьманування цей Ковенко приходив до мене кілька разів з ріжними проектами боротьби з большовизмом, але після даних роз- відки він в той-же час сам  підготовлював повстання проти мене. Скільки тут правди, я не знаю. У всякім разі в січні місяці Ковенко виявляв багато особистої відваги, енергії і орґанізаторської ініціятиви, а його полк з київських заводських робітників був одною з кращих частин  Вільного  Козацтва.»28 - писав у своїх Споминах гетьман.

На письмову пропозицію самого Михайла Микитовича, його призначають директором київського арсеналу. Характерно, що в заяві до гетьмана він переконує його звернути особливу увагу на «Арсенал» як постійне джерело небезпеки з боку прихованих більшовиків29. Згодом Михайло Ковенко займеться несподіваною для тих, хто його знав, справою – журналістикою. Спочатку – як член управи видавничої спілки «Книгозбірня», що  розташовувалась по вул. Бессарабській 2.30 Потім – як редактор газети «Україна», яка виходила  в Кам`янці-Подільському 1919 року31, уже в період Директорї УНР. До речі, за Директорії Михайло Ковенко обіймав ще одну важливу посаду, на якій крім нього важко було уявити когось іншого – голови Верховної слідчої комісії по боротьбі з контрреволюцією32. Зрозуміло, що недоброзичливців у нього стає не менше, аніж друзів. За інформацією, яку подав дослідник періоду Української революції Роман Коваль на початку 1919 року, Ковенко вдруге в житті стає особливим комендантом – Вінниці та околиць33. На сьогодні про цей період його життя відомо  мало.

З 1920 року Михайло Микитович живе на еміграції в Румунії34. Можна б сказати, що на цьому його слід загадково губиться. Так стверджується в усіх біографіях. Але нещодавно з`явилася надія на те, щоб простежити й емігрантський період його життя. У протоколах засідання Управи Філії Українського Товариства Ліги Націй у Бухаресті, досліджених кандидатом історичних наук В.М. Власенком, у записі від 5 грудня 1922 року згадується п. Ковенко, якому надіслали «циркулярний лист про організацію секцій в місцях найбільшого осідку Української еміграції» до Текучіо. Там він мешкав35. У пізнішому листуванні, коли постало питання залучення Ковенка до співпраці в зазначеному товаристві, вирішено було утриматись від цього, з огляду на те, що у 1919 р. він був головою слідчої комісії Директорії УНР по боротьбі з контрреволюцією. Зверталася увага на можливе застосування  репресивних дій щодо окремих громадян, бо Ліга Націй надзвичайно ревно до цього ставилась, іноді плутаючи з репресіями рішучі дії, спрямовані на захист української державності. Але при цьому голова філії Кость Мацієвич відзначав: «Що стосується п.Ковенка, то при всіх своїх хибах він є відомий здавна, як щирий патріот, який змагавсь за самостійність України вже тоді, коли більшість наших сучасних діячів навіть і не числила себе українцями.»36

Не вдаючись до подробиць листування, можемо відзначити, що його виявлення є справжньою сенсацією, бо знайдено ключ для дослідження, здавалось, назавжди втраченої сторінки життя Михайла Ковенка.

Простежуючи славний життєвий шлях земляка, дивуєшся не тільки тому, як швидко і яскраво він умів жити. Спадає на думку ще й те, ким би він міг бути сьогодні? Напевне, що і головою ЦВК, і мером Києва, і керівником МВС і непересічним дипломатом. Мабуть, і журналістська доля йому б усміхнулася. Що вже й говорити про кар`єру інженера-винахідника! Та все ж головне його покликання – особливий комендант, людина, яка стоїть на сторожі українських інтересів.

__________________________________________________________

1. ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.1-1зв.
2. ДАСО. Ф.744, оп.1, спр.78, арк.37зв.
3. ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.6.
4. Там само, арк.3.
5. Там само, арк.4.
6. Там само, арк.5.
7. Там само, арк.21.
8. Там само, арк.8.
9. Там само, арк.12.
10. Кудлай О. Діяльність народного міністерства внутрішніх справ УНР. -http://www.history.org.ua/journal/2005/2/6.pdf
11. Там само.
12. Там само.
13 . ДАСО. - Вільний козак. – 1918 р.-15 січня. -  С.4.
14. Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.
15. Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий  дім “Ін Юре”, 2002.- С.30.
16. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. – Ужгород: «Свобода». – 1932. – С.372.
17. Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.15.
18. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: “Либідь” – 1993. – С.479.
19. Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.15.
20. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920. – Мюнхен: «Українське видавництво». – 1969. – С.216.
21. Там само. – С.215.
22. Там само. – С.217.
23. Там само. – С.218.
24. В. Кравцевич-Рожнецький. Озброєна еліта нації. - http://www.dt.ua/3000/3150/36367/
25. Там само.
26. Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.14-15.
27. ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.11.
28. Скоропадський П. Спомини. – К.: “Україна”. – 1992. – С.54.
29. Там само, спр.3, арк.12-12зв.
30. Там само, спр.2, арк.16.
31. Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.
32. Там само.
33. Коваль Р. Київ. Гарячий січень 1918-го - http://www.geocities.com/nezboryma_nacia/1_05/1918.html
34. Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.
35. З історії виникнення філії Українського товариства Ліги Націй у Бухаресті (до 85-річчя з дня заснування громадської організації української еміграції у Румунії) / Передмова, упорядкування і коментарі В.М.Власенка // Сумська старовина. – 2007. - №ХХІ-ХХІІ. – С.87.
36. Там само. – С.102.


Додати посилання на цю статтю | Переглядів: 3180

Написати перший коментар
RSS-лента

Додавання коментаря
  • Будь ласка, додержуйтесь теми статті.
  • Особиста переписка та образи будуть видалені.
  • Не використовуйте коментарі для роскрутки свого сайта. Такий матеріал будет видалено.
  • Перед натисканням на кнопку 'Відправити' обновіть сторінку, щоб отримати новий код безпеки.
  • Майте на увазі, що попередній пункт має значення тільки в тому випадку, якщо був введений неправильний код безпеки.
  • Важливо!
  • Ваше повiдомлення не повинно бути коротше за 100 символiв та не повинно мати посилань на iншi сайти.
  • Дозволяється лише вказувати назви без використання http://www.
  • В iншому випадку повiдомлення буде заблоковано.
  • Наприклад: http://www.daso.sumy.ua/ - невiрно; daso.sumy.ua - вiрно.
Им'я:
E-mail
Домашня сторінка
Тема:
BBCode:Web AddressEmail AddressBold TextItalic TextUnderlined TextQuoteCodeOpen ListList ItemClose List
Коментар:



Код:* Code
Я бажаю бути поінформованим на email про наступні коментарі

Останє оновлення ( 15.11.2008 )
 
< Попередня   Наступна >