Головна arrow Статті arrow Шляхи Олекси Калиника
Шляхи Олекси Калиника Надрукувати Надіслати електронною поштою
28.08.2008

Шляхи Олекси Калиника

Геннадій Іванущенко,
директор Державного архіву Сумської області

Серед багатьох тих, кого жорстокий вир історії ХХ століття відірвав від рідної землі і кинув у далекі краї розбудовувати українське життя на чужині, був і Олекса Калиник. Ця людина зробила неймовірне: в еміграції, виключно на ентузіазмі та підтримці самих українців, він створив молодіжне об`єднання з розвиненою інфраструктурою (вишкільними таборами, друкованими виданнями). Адже доля кожної еміграції – поступове духовне вимирання, якщо не подбати про молодь, не пов`язати її  з історією і традиціями Батьківщини, не залучити  до  захоплюючої і  почесної місії утвердження серед чужого світу свого національного „Я”. Разом з тим, це була надзвичайно скромна людина, яка не вміла позувати і говорити про свої заслуги. Тому серед немалої кількості української періодики в діаспорі зустрічається багато епізодів, які засвідчують бурхливу організаційну діяльність нашого земляка, але ніде на шпальтах газет немає нічого про нього особисто – лише про українську справу, яку він робив.

 

Image
Метричний запис про народження

Народився він 27 лютого 1909 року в місті Ромни на Сумщині у сім`ї козака Михайла Яковича Cамійленка та його дружини Ганни Савівни. Про це свідчить запис у метричній книзі Соборної Свято Духівської церкви за № 8.1 Походив він з давньої козацької родини. Його прапрадід, Яків Cамійленко, був старшиною при гетьмані Мазепі, брав участь у Полтавській битві. Відступаючи зі шведами до Туреччини, він з двома іншими козаками заблукав у прилуцьких балках, поселився там та заснував село Валки (тепер Прилуцького району Чернігівської області).2
Дядько Олекси, брат матері, був директором української гімназії в Гадячі. Там він організував український хор і був його керівником. Мати, яку  люди кликали „Савична”, любила читати і привчала до цього дітей. Читала їм „Кобзаря”,  українські історичні оповідання, співала народних пісень, ходила до театру Садовського, захоплювалась творчістю Заньковецької. Виховання дітей проходило в українському національному дусі.3

Дитинство Олекси проходило в м. Ромодані Миргородського району на Полтавщині. Батько тяжко працював, щоб утримувати сім`ю, яка мала семеро дітей. Освіту здобували в залізничній школі м. Ромодану. Мова навчання перед революцією була російською, а в 1917-му відразу перейшли на українську. Батько Олекси з 1918 року працював службовцем залізничного кооперативу. У 1924 році Олекса перервав шкільне навчання і переїхав до Кам`янського (тепер м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області). Після закінчення трирічної технічної школи отримав посвідчення механіка та став працювати на заводі ім. Дзержинського. У 1929 році Олекса повернувся на Полтавщину. Він стає викладачем Лубенської семирічної залізничної школи, водночас навчаючись на вечірніх курсах Лубенського педагогічного інституту. Після їх закінчення вступає до Київського інституту мовної освіти.4

Тут, у Києві, студента застає лихоліття 1932 року.  Тут, бачучи, як фізично гине його народ, та органічно потребуючи відплати, Олекса Cамійленко створює студентську ланку підпільної Спілки Української Молоді, до якої належали студенти 3 курсу: Петро Чечет (на еміграції Волиняк, редактор „Нових днів”), Федір Пилипенко з Чернігівщини, батько якого був повстанським отаманом і належав до Спілки Визволення України, Іван Понежа, Юхим Маленко.

Подібні підпільні організації в період Голодомору 1932-1933 років не були винятком. Вони існували не тільки в студентському, але і в селянському середовищі, де найчастіше, під впливом неймовірно тяжких обставин, перетворювалися на повстанські боївки. Так, за офіційними радянськими даними, які наводить В.Плющ, напади на комуністичних активістів в Україні були зареєстровані в 40 % колгоспів. Іноді діяльність таких підпільних осередків породжувала значні повстання, які у 1932-1933 роках відбувалися в Охтирському, Тростянецькому, Богодухівському, Великописарівському та інших районах. Про велике повстання під проводом Івана Козлова, яке охопило кілька районів теперішніх Сумщини й Полтавщини, згадує С. Підгайний. Здобувши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши його голодним, Козлов протягом двох тижнів практично керує цими районами, перешкоджаючи будь-яким діям окупаційної радянської влади. Лише захопивши та засудивши отамана, а з ним, виселивши людей з кількох населених пунктів цих районів  на Північ СРСР та спаливши ці села, комуністи змогли „навести порядок”. Були випадки, коли під час Голодомору цілі військові частини переходили на бік українських месників, як, наприклад, до повстанців Рябченка приєднався 21-й Чернігівський територіальний полк.

Відголоси цих подій доходили до студентів, а подекуди і вони виконували різноманітні завдання отаманів. Тому та робота, яку проводили молоді люди в Києві, аж нікому з них не здавалася „донкіхотством”, навпаки, вони розуміли, що кожне їхнє зусилля є частиною великої справи визволення України.

Весною 1932 року, разом з двома товаришами Олекса намагається перебратися за кордон, але у Вітебську був заарештований за підроблений паспорт. Вернувшись до Києва, проживав у гуртожитку на Хрещатику, продовжуючи навчання і підпільні зустрічі, але, очевидно, перебував уже під негласним наглядом. 16 червня 1932 року разом з 20-ма друзями він був арештований. Слідство в ГПУ тривало до грудня. Олексі було висунуто звинувачення на підставі статті 54, пункту 8 (належність до підпільної організації), засуджено на 5 років ув`язнення та відправлено ешелоном, разом з іншими 400 засудженими на станцію Погра в Карелію. Звідти колону в`язнів 5 годин по морозу гнали глибоким снігом до новозбудованого концтабору. Тут була лісорубка, яка обслуговувала будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Умови перебування в таборі були жахливими: бараки не мали стелі і даху, покриті лише гіллям і снігом, який танув і капав на в`язнів, як тільки в „приміщенні” починали топити. Норма виробітку була на день така: потрібно було вдвох спиляти 10-12 високих ялиць, обрубати гілля і розпиляти на окремі частини по 4-4,5 метри. Вони йшли на експорт за кордон. Так, у страшному холоді, пропрацювали всю зиму. Стелю й дах покрили деревом пізніше.

Життя політичних в`язнів було тяжким ще й через розгул кримінальних елементів, які мали повне сприяння табірної влади у „перевиховуванні” тих, хто „Родіну нє любіт”. Про сутички українських політичних в`язнів з кримінальниками написано багато в спогадах учасників українського руху Опору. Також і Олекса з товаришами створив групу захисту, яка давала відсіч „блатним”.

Весною 1933 року Олексу, Пилипенка та інших в`язнів перевели пішки до табору „Водораздєл – Б.Б.К. – Біломорсько – Балтійський комбінат” на лісорозробку. Там вантажили дерева у вагони близько 3 тисяч в`язнів, серед них багато було українців, засуджених за СВУ, СУМ і УАПЦ. Були також відомі українські письменники, наприклад, Яловий, товариш Миколи Хвильового. Від непосильної праці, поганої їжі, холоду люди вмирали. Працюючи якийсь час у конторі табору, де знаходилась картотека в`язнів, Олекса підрахував, що українців там було понад 50%. Було також багато козаків з Кубані.  Згодом Олексу та інших в`язнів перевели (знову пішки) до концтабору „Хімічно-паперовий комбінат” на річці Сенжа, де серед чистого поля копали мерзлу землю і ставили будинки й корпуси комбінату. Після закінчення будівництва їх розвезли по інших таборах, в тому числі й на будову БАМу – Байкало – Амурської магістралі.

Одного разу, використавши нагоду, коли працювали якийсь час без охорони, Олекса з другом Пилипенком втекли з табору. Прямуючи на південь вздовж залізниці Мурманськ-Ленінград, вони були через кілька днів спіймані за допомогою місцевих мешканців – карелів, які отримували за кожного зловленого велику, як на ті часи, нагороду – 5 пудів хліба. Олексу відправили в штрафний ізолятор концтабору Медвежегорськ (Медвежа гора), де висунули звинувачення в шпигунстві, бо він, мовляв, пробував утекти до Фінляндії. Олекса відмовився підписати його, адже це грозило розстрілом, стверджуючи, що втікав на волю до Києва. Доки чекали суду, його відправили до табору, звідки виводили на роботи пиляти ліс по 10 годин щодня. Пайок діставали мізерний – 300 грам хліба і ріденьку баланду, так що ув`язнені перебували на межі фізичного виснаження. Для порівняння: денні норми харчів для сторожових псів ВОХРи становили: м`яса - 500 гр., круп - 400 гр., борошна – 100 гр., картоплі – 250 гр., капусти – 250 гр., жирів – 50 гр, хліба – 400 гр.9 Через два роки його перевели до іншого табору, де пиляли дерево на дошки.

В 1937-38 роках в каральних органах СРСР відбулися деякі зміни. Після арешту і розстрілу наркома Єжова та призначення Берії настало деяке „потепління”, адже потрібно було покласти всю вину за репресії на уже знищених виконавців терору, щоб через деякий час розпочати його новий виток ще з більшим розмахом і жорстокістю. Олексу несподівано звільняють з табору із забороною проживати в промислових центрах. Він оселяється в Лубнах на Полтавщині, відвідує батьків у Ромодані, а потім переїздить до Дніпродзержинська, де мешкав його брат Костянтин, який теж відбув трирічне ув`язнення. Олекса спочатку влаштувався на цегельному заводі механіком, а потім в плановому відділі хлібозаводу №1.10 При цьому він постійно підтримував зв`язки з друзями-підпільниками.

Тут і застала його радянсько-німецька війна. Олекса Калиник (так він починає себе називати, мабуть, з міркувань конспірації) допомагає місцевим патріотам розбудовувати українське культурне життя. У Кам`янському (якому повернули історичну назву) він зустрівся з учасниками Похідних груп ОУН. Вони, після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту Відновлення Української держави. рушили на схід України закладати підпільні осередки. Олекса Калиник всіляко допомагав їм продовольством, іншими засобами, а також сприяв просуванню далі, на Донбас. За його участю було відновлено діяльність різних українських установ, зокрема УАПЦ, „Просвіти”, шкіл. Також за участю підпілля ОУН були організовані акції протидії вивозу української молоді до Німеччини.11

В цей час Олекса Калиник розпочинає роботу з вивчення голодомору 1932-1933 років. До його рук потрапляють документи, що засвідчують організацію і проведення комуністичною владою штучного голоду. Ці матеріали призначалися для вивезення або знищення органами НКВС перед приходом німецьких військ, але, з якихось причин. уціліли. Згодом, Олексі вдається, зберігаючи  від ока окупантів та більшовицьких агентів, пробиваючись через фронтові лінії, ліси і гори, під охороною вояків УПА провезти їх через три кордони, щоб оприлюднити на Заході.12

Як і тисячі інших українців, Олекса Калиник з дружиною Валентиною опинились під кінець війни спочатку в Австрії, в м. Зальцбург, потім в Німеччині, в таборі для переміщених осіб  (так званих „діпістів”) „Sommekaserne” в Аугсбурзі, який став на той час одним із основних осередків української еміграції в Німеччині. Ще в Зальцбурзі, в 1945 році. Олексі вдалося роздобути друкарську машинку і українські черенки до неї. . Тепер він міг видавати спочатку стінну газету, а потім журнал „Нові дні”, редактором якого став давній товариш П. Чечет-Волиняк.

В Аугсбурзі почало розквітати українське культурне життя, однак, довгий час воно ще було сковане страхом перед насильницькою видачею Радянському Союзу українців, особливо уродженців східних земель. Олекса активно включився  в організацію протестних акцій та демонстрацій проти насильницької репатріації, а також виготовляв відповідну документацію для тих, кому загрожувала депортація.
Мрією Олекси було відновити діяльність Спілки Української Молоді на еміграції. За його ініціативою, та за допомогою таких осіб як:  Дмитро Штогрин, Валентина Калиник, М.Юзенів, В.Сушко, Я Герсіцький, П.Шпирка, Валентин Коваль організували перший осередок СУМ в Аугсбурзі, а до липня 1946 року постало ще 7 осередків у Німеччині, у яких налічувалось 200 активних членів. На засіданні у Мюнхені 6 липня 1946 року було обрано Центральне Організаційне бюро СУМ, а 4 вересня цього ж року відбулася І-ша конференція в Аугсбурзі, за підготовку якої відповідав О. Калиник. На ній були представники уже від 24 осередків, які схвалили Статут СУМ. Перший Конгрес СУМ відбувся 20-24 березня 1947 року в Мюнхені, а другий 24-25 квітня 1948 року в таборі ДП „Sommekaserne” в Аугсбурзі. Олекса Калиник у 1946 році організував видання журналу „Авангард”, першим редактором якого став Петро Кізко, пізніше поет Петро Карпенко-Криниця, а протягом 1954-1958 років – сам О.Калиник. На ІІІ-му Конгресі СУМ, що відбувся 1 травня 1949 р. у Фюртені (Німеччина), Олекса Калиник був обраний виконуючим обов`язки голови ЦК СУМу. СУМ на той час став став уже світовою організацією, що мала осередки в багатьох країнах, зокрема, в США, Канаді, Великобританії та в інших частинах світу, де жили українці. Люди, які близько знали О. Калиника, згадують, що він на той час вів справді спартанський спосіб життя, повністю присвятивши себе роботі, проводячи дні і ночі в бюро Спілки Української Молоді.13

На Четвертому Конгресі СУМ в Брюсселі 28-29 січня 1952 року Олексу Калиника було обрано головою ЦК СУМу. Завдяки його енергії і наполегливій праці СУМ стає потужною організацією, яка об`єднувала тисячі членства в багатьох країнах світу. В цей же час виходить друком збірка документів про голодомор в Україні 1932-1933 років під назвою „Що несе з собою комунізм?” та її переклад англійською мовою „Communism – the Enemy of Mankind”. Її основою стали стали документи, врятовані від знищення більшовиками і вивезені з України. З`являється багато інших публікацій, автором яких був О. Калиник. Щодо названої збірки, то вона, на той час, була єдиним задокументованим звинуваченням російського комунізму у знищенні українського народу, яке побачило світ на Заході. Використані документи, за словами автора вміщеними у вступній статті, походять, переважно, з Криничанського району Дніпропетровської області, але вони характеризують ситуацію 1932-1933 років на всій території України. Характерні назви окремих розділів цього збірника: „Хлібозаготівля”, „Ліквідація кустарів”, „Вилучення зброї та грошей”, „Горілка як засіб побудови соціалізму”, „Позбавлення виборчих прав”, „Розкуркулення”, „Колективізація”, „Витончені методи катування”, „Голод в 1933 році”. До кожного  розділу книги зроблено невеликі авторські коментарі, всього 1-1,5 сторінки, щоб не порушувати документальний характер видання. Особливою цінністю цієї книги є фотокопії цитованих документів, наведені в додатках та використання в ній книг реєстрації актів громадянського стану (РАЦС). На прикладі села Романково (за 6 кілометрів від Дніпродзержинська) упорядник збірника показує: смерть „від різачки”, „виснаження” та з інших причин 588 жителів з 5 тисяч протягом п`яти місяців 1933 року, тоді як за медичними нормами того часу, прийнято було вважати, що за рік вмирає максимально 300-400 осіб з 10 тисяч населення14. Слід зазначити, що сучасні дослідники тільки нещодавно отримали змогу ознайомитися з книгами РАЦС, які надійшли до держархівів областей.  Щодо оригіналів документів, врятованих О. Калиником, то вони, за свідченням проф. Г. Боряка, зберігаються у фондах бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка (Нью-Йорк).15

Не задовольняючись відновленням і розбудовою СУМ на еміграції, О. Калиник взявся за відновлення Спілки Визволення України, до якого могли б підключитися і сумівці старшого віку. За його ініціативою було скликане перше організаційне зібрання СВУ за участю професорів Курінного, Г.Ващенка, В.Плюща та сотника І.Галушки. Осередки СВУ також були створені в різних країнах світу, став виходити журнал СВУ „Місія України” за редакцією Калиника. Слід відзначити, що через брак фінансів уся організаційна роботу СВУ відбувалася за кошти самого Олекси та його колег.16  

Багатогранна діяльність Олекси Калиника не перервалася з його переїздом до Америки, де він поселився у Нью-Йорку 1958 року. Хоч він і відійшов від керівництва СУМом, але ще довгі десятиліття  займався працею в СВУ і велику частину свого заробітку віддавав на її діяльність. Крім того, він активно підтримував діяльність організації „Американці за визволення поневолених націй”, яку очолювала його дружина Валентина Калиник. Ця організація щорічно влаштовувала маніфестації біля статуї Свободи в Нью-Йорку, щоб привернути увагу світу до проблем пригнічених народів. Олекса Калиник до кінця свого життя брав чинну участь у діяльності Крайової Ради Українського Конгресового комітету Америки (УККА), хоч доводилося йому приїздити на засідання з далекої Пенсільванії.

18 листопада 2001 року Олекса Михайлович Калиник помер. Нажаль, тільки некрологи в окремих патріотичних виданнях привернули увагу до його постаті і багатогранної подвижницької діяльності. Безумовно, він заслуговує на більш розлогі життєписи, аніж пропонована стаття. Хай же вона послужить першим поштовхом  дослідження біографії та увічнення пам`яті нашого славного земляка.

__________________________________________________
1 ДАСО. Ф.1188, оп.5, спр.48, арк. 188.
2Микула В. Олекса Калиник. (посмертна згадка). – архів автора.
3 Там само.
4 Там само.
5Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою. – Лондон. – Українська Видавнича Спілка. – 1973. – С.102.
6Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. – „Прометей”. – 1947. – С.41.
7Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою. – Лондон. – Українська Видавнича Спілка. – 1973. – С.103.
8 Микула В. Олекса Калиник. (посмертна згадка). – архів автора.
9 Микулин А. Концентраційні табори в Совєцькому Союзі. – Видання ЗЧ ОУН. – 1958. – С.91.
10 Микула В. Олекса Калиник. (посмертна згадка). – архів автора.
11 Там само.
12 Калиник О. Що несе з собою комунізм? Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. – Мюнхен-Торонто. – 1953. –  с.13.
13 Микула В. Олекса Калиник. (посмертна згадка). – архів автора.
14 Калиник О. Що несе з собою комунізм? Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. – Мюнхен-Торонто. – 1953. –  с.106.
15Боряк Г. Публікація джерел з історії Голодомору 1932 – 1933 років: історія, сучасний стан та перспективи. - www.ualberta.ca/~cius/announce/media/Media%202003/2003-11-21_Boriak%20Presentation%20(ukr).pdf.
16 Микула В. Олекса Калиник. (посмертна згадка). – архів автора.


Додати посилання на цю статтю | Переглядів: 4619

Коментарів (1)
RSS-лента
1. 02-04-2014 13:54
 
Олекса Самийленеко-Калиник
Уважаемый Геннадий Иванущенко! По счастливой случайности получил доступ к Вашей страничке. Для меня это просто прорыв в новых знаниях, хотя, кажется, неплохо знаю историю города Каменское-Днепродзержинск. Сразу же обращаюсь с просьбой, нет ли у Вас фотографии Олекси Самийленка. И второе, у Вас совсем нет информации о деятельности О. Самийленка на посту Голови управи Камянського во время оккупации. У меня есть своя информация по этому периоду, но хотелось бы чего-то параллельного. Я автор книги "Дух ушедшей эжпохи" (и других), которая цитировалась на Вашем форуме. Не могли бы мы с Вами осуществить личную переписку? Уверен, что мои знания не будут для Вас лишними. 
С уважением Александр Слоневский (Днепродзержинск)
Гість
 

Додавання коментаря
  • Будь ласка, додержуйтесь теми статті.
  • Особиста переписка та образи будуть видалені.
  • Не використовуйте коментарі для роскрутки свого сайта. Такий матеріал будет видалено.
  • Перед натисканням на кнопку 'Відправити' обновіть сторінку, щоб отримати новий код безпеки.
  • Майте на увазі, що попередній пункт має значення тільки в тому випадку, якщо був введений неправильний код безпеки.
  • Важливо!
  • Ваше повiдомлення не повинно бути коротше за 100 символiв та не повинно мати посилань на iншi сайти.
  • Дозволяється лише вказувати назви без використання http://www.
  • В iншому випадку повiдомлення буде заблоковано.
  • Наприклад: http://www.daso.sumy.ua/ - невiрно; daso.sumy.ua - вiрно.
Им'я:
E-mail
Домашня сторінка
Тема:
BBCode:Web AddressEmail AddressBold TextItalic TextUnderlined TextQuoteCodeOpen ListList ItemClose List
Коментар:



Код:* Code
Я бажаю бути поінформованим на email про наступні коментарі

Останє оновлення ( 28.08.2008 )
 
< Попередня   Наступна >